Інтервʼю з учасниками кінотелефестивалю “Пролог” – 2025

В цьогорічному «Пролозі» беруть участь чимало фільмів студентів експериментального курсу «Кентаври» (художній керівник – Дмитро Томашпольський) – другого курсу освітньої програми «Організація кінотелевиробництва». Один з цих фільмів, «Пігмаліон» Антона Малиновського, можна було побачити у вівторок, 18 листопада, у третьому блоці ігрової конкурсної програми. Саме цей фільм став приводом до інтерв’ю. Студент курсу Антон Малиновський ділиться думками про «Кентаврів», досвідом створення короткометражних фільмів, творчими рішеннями та планами на майбутнє.

Антоне, розкажіть про специфіку курсу «Кентаври» Дмитра Томашпольського, його підхід до навчання, Ваші відносини з майстром.

– Гадаю, що почати усе-таки варто з головної ідеї нашого курсу, на якій вже й будується освітня програма, формат лекцій і сама назва групи. Пан Дмитро Томашпольський ще під час підготовки до творчого конкурсу не приховував, що формат ОКТВ, тобто суто продюсерська освіта, не може викладатися без розуміння дотичної до неї режисури, драматургії, та навіть операторської діяльності, що має повний сенс. Як у США та Європі, де загальноприйнятою є програма, в якій студент перші роки вивчає всі аспекти кіномистецтва, а тільки після цього обирає собі профіль і продовжує навчання вже за ним.

На превеликий жаль, в Україні поки не існує подібної системи, в результаті чого маємо наступну картину: студент, повний натхнення, поступає на факультет, уявно, кінодраматургії, на другому курсі усвідомлює, що йому ближчим є операторська частина, та в результаті через трійку років працює перукарем у експрес-перукарні на станції метро «Мінська», думаючи, що він нездара й сам винен, що помилився у своєму виборі. У цьому треба віддати перевагу пану Дмитру. Кожен із членів нашої майстерні свідомо знаходить і обирає свою сильну сторону, в напрямку якої йому хочеться рухатися в майбутньому, і прокачує її з додатковим розумінням усіх інших складових кіновиробництва.

Назва нашого курсу говорить сама за себе. Гадаю, ні для кого не секрет, що з грецької міфології Кентавр – це наполовину людина, наполовину тварина. Якщо ж перекласти це на кіношний лад, вийде, що курс – це поєднання продюсерської і режисерської діяльності, але, звісно, він включає в себе й інші департаменти виробництва. Доречно порівняти членів групи з «Людьми-Швейцарськими Ножами», проте, напевно, я припасу цю назву на випадок, якщо сам буду викладати.

Мої відносини з майстром можна описати дуже просто – дружньо-наставницькі. За весь час навчання я ще не помічав, щоби пан Дмитро хоча б одноразово блокував чийсь задум чи сюжет, адже він хоче виплекати в нас впевненість у власному баченні без нав’язування стороннього, натомість він лагідно дає поради з власного досвіду. Часом цей досвід з’являється в Телеграм-каналі цитат викладачів нашого університету, а ще частіше не залишає стіни нашої аудиторії. За це ми його і любимо!

Розкажіть про досвід створення студентського фільму, чи були якісь проблеми, з якими ви зіткнулись під час реалізації задуму?

– Перший мій більш-менш серйозний досвід створення фільму – це «Пігмаліон», що був частиною альманаху «Міфи», де кожен із членів майстерні витягував зі шляпи назву міфу і мав осучаснити його. Саме тоді я вперше примірив маску режисера і відчув весь діапазон емоцій – від розчарування до екстазу. Найголовнішими, я би сказав, труднощами стали залежність від погоди і зйомки у громадських місцях. Як виявилося, фільмування історії про кохання може призвести до майже фізичної сутички з людьми, яких навіть немає в кадрі. Декілька бабусь в автобусі проявили зацікавленість у зйомці та, підтримуючи, погоджувалися на прохання звільнити необхідні місця. Також довелося й послухати думки про кіно чоловіка в нетверезому стані, з побажаннями «не страждати фігньою» і «почати робити щось корисне». В чомусь, можливо, він мав рацію.

В фільмі «Пігмаліон» немає діалогів, вся оповідь будується на дії. Розкажіть, чому використаний такий хід.

– Першочергово – бо мені ліньки було шукати звукооператора, та й використання коштів я обмежив «Макдональдсом» на обід для знімальної групи. Далі ж я захотів перетворити це на фішку і спробувати розповісти історію через дію замість довгих діалогів. Майстер завжди казав, що це уміння є фундаментом успішного фільму.

«Пігмаліон» вирізняється візуальною поетичністю. Розкажіть про роботу з оператором фільму Тимофієм Балакіним, як ви формували візуальну мову фільму, що впливало на загальну естетику?

– На загальну естетику впливав сам тон історії, погода та використання моєї улюбленої локації – гори Щекавиці. Саме тому разом з Тимофієм було прийнято рішення знімати в форматі 4:3, аби надати історії такого собі мультяшного формату. Я дуже вдячний Тімі за його операторське бачення, без нього ця історія стала би більш сухою і візуально нудною. Важливо мати поруч із собою людину, що може підхопити бачення, або навпаки – порекомендувати щось зі своєї дзвіниці.

Що би Ви могли порадити початківцям з власного досвіду? Поділіться висновками, які Ви зробили в ході творчого процесу.

– По-перше – не боятися гратися і додавати якісь фішки в історію вже під час зйомок. Дуже багато неочікуваних ситуацій відбувається саме на знімальному майданчику, треба просто це прийняти і не обмежувати себе рамками сценарію. По-друге –історія має бути ваша. Це не означає, що не треба слухати думку інших – навпаки. Але важливо, щоб ядро історії було незмінно дотичне до вашого задуму. Багато майстрів хочуть побачити ідеальну історію в їхньому баченні, що я вважаю егоїзмом і ніколи не прийму такого підходу. Якщо вже судилося самому ставати на граблі і бити гулі, хай це будуть ваші граблі і ваші гулі.

Антоне, поділіться творчими планами на майбутнє.

– Все дуже просто: впродовж наступних п’яти років знімати документальний фільм про міграцію диких голубів навесні, а під час фінального монтажу втратити всі відеофайли через випадково розлитий компот на SD-карту, після чого податися до монастиря.

Та ні, насправді планую зняти пару-трійку коротких метрів, на які колись буду дивитися з щирою посмішкою і сльозою на щоці. Я маю намір побудувати собі стежку до першого повного метру, де викладу увесь біль й досвід, що накопичився за прожите мною життя. Я хочу, щоби цю роботу визнали класикою сучасності, а на мою честь назвали вулицю на Оболоні. Майже забув – в цьому фільмі обов’язково буде міститися божевільна історія з маршрутки. Обов’язково. Дякую

Інтерв’ю проводив
Стефаненко Захар,
студент 2 курсу кафедри кінознавства

6 режисерів про свої фільми на цьогорічному «Пролозі»

За творця найкраще говорить його робота. Але іноді для різноманіття хочеться і самих творців послухати. Адже почасту вони є носіями унікальних знань, про які глядач і не здогадується. Тож ми надали трибуну для висловлювання шістьом молодим кіномитцям, які представили свої фільми на цьогорічному кінофестивалі «Пролог». Про операторів на ковзанах, композиторів у барах, роботу із чутливими темами, створення одразу трьох проєктів та про ШІ-фільм питав і дізнавався студент-кінознавець Владислав Бебешко.

Любов-Марія Карпів, режисерка фільму «Лід нескінченності»

Студентка другого курсу Організації кіно- та телевиробництва Любов-Марія Карпів із самого початку взялась за декілька викликів: знімати фільм із непрофесійною акторкою, ще й з операторською командою на льоду. Проте режисерка, сценаристка та продюсерка адаптації історії про Сізіфа свій «камінь таки докотила до вершини». Довелося всього лише навчити операторів втриматися із камерою на ковзанах.

«Більшість сцен ми дійсно знімали на льоду, і оператори працювали на ковзанах. Щоб підготуватися, вони проходили тести, тренувалися тримати баланс і рухатися з камерою». Нелегко на льоду було операторці-постановниці Валерії Нехводюк, але після кількох годин тестів вона з операторською командою вже почувалися впевненіше та шукали цікавіші ракурси. «Я безмежно вдячна нашій операторській команді за сміливість, злагоджену роботу та багатогодинну працю. Саме завдяки їм нам вдалося передати динаміку й емоцію цих сцен».

Для більшої органічності в кадрі на головну роль взяли професійну фігуристку Марію Мілінчук, яка вразила режисерку впевненістю та наполегливістю. «Вона просто була тим персонажем, який жив у моєму сценарії. Відсутність акторського досвіду не стала перешкодою. Навпаки — це її реальна історія, її щоденність, і вона просто була собою. Завдяки цьому образ вийшов максимально природним і щирим».

Для Любов-Марії стрічка стала особистою історією. «Фігурне катання — мій улюблений вид спорту, і певний час я навіть мріяла займатися ним професійно. Досягнення у великому спорті якнайкраще відображають титанічні зусилля: постійні падіння й нові підйоми. У цьому є щось дуже сізіфове — коли щодня штовхаєш свій камінь, працюєш до межі, вигораєш, переживаєш жорсткий перфекціонізм, але все одно рухаєшся вперед. Тому цей вид спорту дуже природно вплівся в історію стрічки й став її живою метафорою».

Відповідальність і наполегливість, що проявляються в героїні її фільму, авторка вважає корисними для якісної роботи, а от «синдром відмінниці» засуджує. «З власного досвіду знаю: коли людина боїться помилитися, вона перестає ризикувати, шукати, пробувати — а значить, перестає рухатися й розвиватися. Неможливо і не потрібно бути найкращим в усьому, треба зосередитись на улюбленій справі і там досягати найкращих результатів».

Віталій Вербівський, режисер фільму «Протоптана стежка»

Ще більш особистою стала стрічка другокурсника кафедри режисури телебачення Віталія Вербівського. В ній він розповів історію жінки, яка в молодості втратила малого сина. «Героїня цього фільму – моя бабуся. З малечку я знав цю історію, багато разів переслуховував її, уявляв».

Жінка відмовлялася знову переживати болючі спогади на камеру, однак режисер переконав її. «Я сказав, що в залах, де показуватиметься цей фільм буде багато людей. Багато людей дізнаються про маленького хлопчика, її сина. Багато хто його ще буде пам’ятати. Я був у цьому абсолютно переконаний. І моя впевненість передалась бабусі».

Найважчим для Віталія був процес монтажу. Однак із допомогою майстра й однокурсників фільм отримав незабутній і емоційно сильний вигляд. «Документальне кіно – непередбачуване. Тим воно і цікаве. Коли почався запис, я побачив перед собою людину, яка пережила цю історію тисячі разів. Я побачив найцінніше – кіноленту пам’яті, яка передавалась через жести, міміку. Героїня майже не рухається, лице майже не рухається. Це приковує увагу. Відсутність метушні дає глядачеві шанс уявити, обдумати те, про що розказується у фільмі».

Єгор Сідненко, режисер фільму «Тисяча життів»

Ще одну особисту для автора документальну роботу представив студент четвертого курсу Майстерності диктора та ведучого програм телебачення Єгор Сідненко. Він зробив кіно про свого друга й актора Григорія Наумова. Знімали протягом двох днів, за які ще більше зблизились.

В самому фільмі Григорій розкриває всю складність акторської професії в Україні. Адже, щоб не погоджуватися на сумнівні рекламні пропозиції чи ролі в нецікавих для нього стрічках, йому доводиться працювати офіціантом, поєднуючи зйомки в кіно та роботу в театрі. Режисер же під час створення картини впевнився у правильності підходу друга: «Акторство – це покликання, і якщо хорошої ролі треба чекати довго, то треба чекати».

Захар Шестяєв, режисер фільмів «Каліпсо», «Я люблю тебе» і «Жовтий кіт з блакитними очима»

Звісно, що деякі режисери представили на «Пролозі» декілька своїх робіт в різних програмах. Однак похизуватися одразу трьома фільмами може хіба що студент другого курсу Організації кіно- та телевиробництва Захар Шестяєв. Він доклав свою режисерську руку до ігрового, анімаційного та «хвилинного» фільмів. «Найважчою [роботою] звичайно був ігровий фільм «Каліпсо», бо це мій перший серйозний крок до коротких метрів, а як ми знаєм, перший крок – найважчий».

Хтось скаже, що повнометражна стрічка – ось це важко, – однак і 1 хвилина буває нелегкою. Картина Захара «Я люблю тебе» нібито виглядає надто просто, однак за потужністю свого емоційного посилу не поступається багатьом ігровим короткометражкам. «Фільм в 1 хвилину – це виклик, адже розповісти драматургійно правильну історію за 60 секунд – це не під силу навіть багатьом сучасним топ-режисерам».

Значно відрізняється від інших двох робіт картина «Жовтий кіт з блакитними очима», адже в ній режисер спробував свої навички в анімаційній площині. Про подальший напрямок діяльності постановник відповідає: «Важко сказати так одразу, бо в анімації спробував лише раз. Однак на цей момент все ж ігрове середовище ближче, думаю працювати саме в ньому».

Марія Крупієвська, режисерка фільму «Dreamweaver»

Такої дилеми не постає перед Марією Крупієвською, бо вона вже обрала шлях аніматора і займається цим напрямком вже 3-ій курс. Її робота в конкурсній програмі теж пов’язана з котами. За сюжетом «Dreamweaver» кіт плете дитячі сни, однак заважає його діяльності миша, що згризає нитки. «Сама ідея та образ котика виник з вірша Галини Крук «Казка про мишу». Повністю ідея сформувалась під час роботи над сторібордом (розкадруванням). Саме тоді був розроблений сюжет та образ персонажа».

Про джерела натхнення в аніматорів Марія відповідає: «Задум стрічки завжди виникає з різних речей. Іноді з ідеї, іноді це можуть бути навіть прості побутові предмети, як свічка з якої вже створюється образ персонажа під якого хочеться придумати історію. З «Dreamweaver» все почалося з ідеї сюжету».

Однак реалізація цієї ідеї була складною. Робота тривала майже півроку, а труднощі почалися із відключеннями світла. Це помітно ускладнювало роботу на комп’ютері. «Треба було працювати досить швидко та чітко розуміти на який час мені вистачає зарядної станції. Також з деякими кадрами анімації мені допомагала моя подруга та однокурсниця Катерина Коваленко, якій я дуже вдячна за це».

Зате із чарівним музичним супроводом доля підкинула Марії сюрприз. «Іншою проблемою була музика. Ще на початку розробки ідеї я розуміла, що це буде дуже важливою частиною мультфільму, тому активно шукала композитора/звукорежисера. Його дуже неочікувано, зустріла в барі – Михайло Ліпченко, який повністю займався звуком та музикою».

Олександр Бражій, режисер фільму «Піфія»

На перетині анімації та ігрового кіно існує і стрічка «Піфія» студента другого курсу Організації кіно- та телевиробництва Олександра Бражія. Хоча сам автор до будь-якого поділу кінотворів ставиться скептично: «Я щиро не розумію, чому існує поділ на ігрове і неігрове кіно. Будь-яка документалка — це також художнє кіно. Але замість акторів, з емоціями глядачів грає сам автор. Автор завжди грає, актори — лише його рукавички. І байдуже, чи ці актори справжні люди, згенеровані, чи зліплені з пластиліну».

Унікальність картини в тому, що вона повністю згенерована за допомогою інструментів штучного інтелекту. Але як це створюється? «Режисерська робота у таких проєктах полягає в тому, щоб перенести історію зі своєї голови в голови глядачів, використовуючи відео і аудіо. Тобто в тому самому, що й у всім звичних проєктах, але замість формування бажаного сюжету із фізичних елементів (місця, люди, речі) у фізичному просторі, використовуються текстові запити із описом бажаного вмісту кадру та багаторазове повторення цих запитів, коригуючи опис та обираючи більш підхожий результат».

Глядач фестивалю сприйняв «Піфію» з посмішкою: чи то через загальний іронічний настрій фільму, чи то через недосконалість технології. «Свою «Піфію» я створював із використанням компромісних (ціна / результат) і на сьогодні вже не актуальних моделей генеративного ШІ. І справді, багато кадрів виглядають так, ніби вони намагаються імітувати реальність, що і створює цей ефект «несерйозності». Але найновіші інструменти дозволяють створювати матеріали, що відповідають або навіть перевершують «класичні» за рівнем реалістичності».

Проте Олександр переконаний, що скоро глядач вже серйозніше сприйматиме «згенеровані стрічки». «Я впевнений, що у майбутньому виробництво кіно із застосуванням генеративних моделей машинного навчання (так званого «ШІ») буде такою ж поширеною практикою, як і використання цифрових камер сьогодні (на противагу запису на плівку)».

Женя – студентка 2 курсу, освітньо-професійна програма «Режисура ігрового кіно», майстерня Сергія Маслобойщикова. Авторка яскравої комедії під назвою «Совість карає лише тих, хто у неї вірить». Женя довела свою майстерність сміхом та захопленням майже повної зали у Будинку кіно! Зараз ми спробуємо познайомитися ближче та дізнатися: як все ж таки змусити глядача посміхнутися та зняти кіно на «фристайлі»?

– Банальне питання, але, Женю, в який момент у своєму житті ти зрозуміла, що хочеш створювати стрічку для екрану і поєднувати її з історіями з життя?

– Само собою якось стало зрозуміло, я все життя малювала, грала на інструментах і зі шкільного періоду влаштовувала всілякі вистави. Думаю, тут було очевидно, що юристом, як решта сім’ї, мені, на жаль, не бути. З років 9-ти я почала розуміти, що кіно – це ніша, яка задовольняє всі мої творчі потреби. Кіно стало сукупністю речей, які я люблю в житті…

…Карпенка я обрала просто тому, що це з небагатьох місць де навчають кіну і ніби-то гарно. Мені дуже пощастило, бо якраз того року набирав курс режисури Сергій Маслобойщиков. Я тоді, до речі, навіть не знала, хто він і чим займається, бо не заглиблювалась в українське кіно. Я просто хотіла вступити, а до кого – вже не важливо…. Я ще на першу пару з підготовчих курсів запізнилася на 30 хвилин! Зустрівши пана Сергія в коридорі, я запитала: «Де тут Маслобойщиков курси веде?», він посміявся і сказав, що він і є Маслобойщиков. Пам’ятаю, коли я прийшла в кабінет, там було купа майбутніх студентів в чорному одязі, можливо, тому що тоді була зима, а я єдина була в гавайській рубашці. 

– Я сама застала процес створення твоїх фільмів, чому він завжди такий цікавий? Що там про трагедію все ж таки?

-Ну фільмів поки я зняла не так багато, тому спиратимусь ще й на етюди і сценарії, які пишу і, можливо, колись екранізую. Я дуже люблю цікаві ситуації, чим більше маячні, тим краще, тоді глядач одразу буде зацікавлений в картині. Правильніше, напевно, починати з персонажів, але особисто я йду від думки «,,ось дивні обставини, який же саме «ідіот» може в них опинитися…». І далі вже створюю характери. Дуже люблю писати про придурків, бо нормальні люди надто розумні і нудні, щоб додуматися в таке потрапляти. Також часто це люди з маленьких міст або сіл, бо я сама виросла в селі Щасливе, тому знаю схожі характери в реальному житті. Це додає фільму ще трохи «спецій».

…Не знаю, до речі, чи зможу я написати трагедію. На днях намагалася написати про самогубство і все одно вийшов фарс. Можливо, я вмію висловлювати свою думку тільки через висміювання. Тому я дуже поважаю людей, які знімають гарну (!) не нудну драму. Таких не багато.

– Яку б сцену сорому чи абсурду тобі хотілося би зняти, але поки що не вистачило нахабності? І що для тебе найважче у відтворенні цих ідей?

– Не думаю, що мені не вистачить нахабності на щось, якщо воно мені прийде в голову, тому мене обмежує лише нестача грошей. Сором – це теж не про мене, бо я вважаю, що у режисера його не має бути. Я ніколи не думала, що буду знімати комедію, воно якось само прийшло. Все-таки фільми – це частинка характеру режисера, мій характер драму не передбачує. А найважче в режисурі – це все, що повʼязане з режисурою. Я ненавиджу всією душею пост і предпродакшни. А під час самого продакшену, я відчуваю себе як собака зі сказом, тому це дурний стрес, але результат того вартує. Ти ніби вириваєш частинку свого мозку і вішаєш на стіну в гарній рамочці – відчуття, яке змушує хотіти вивчати себе далі.

– Женю, як ти думаєш, чому інколи недооцінюють жанр комедії і люди перестають вважати це менш важливим за драму? Сама не раз чула фразу: «Драма – це чутливіше і важливіше».

– Я дуже часто про це думаю! Але нещодавно знайшла дуже цікаву цитату: «Проблема в тому, що ми маємо погану звичку, яку заохочують педанти та інтелектуали – вважати щастя чимось доволі дурним. Лише біль є інтелектуальним, лише зло є цікавим» — Урсула К. Ле Ґуїн… Я повністю згодна з авторкою, бо немає жодної причини вважати гарну комедію менш важливою за посередню драму. Все-таки це високі жанри: комедія і трагедія, і одне без іншого не може існувати. Не тільки погані спогади будують наш характер, це лише половина від нашого «я». Ще люди часто думають, що написати комедію легше, але тут насправді дуже легко промахнутися. Я бачила, як під час показу комедії в залі ніхто не сміявся і як під час драми люди плакали від сміху.

– Як ти пояснюєш викладачам, що твій «хаос» може бути концепцією? 

– Думаю, вони самі це розуміють, бо працюють з творчими людьми вже давно. Я знаю людей, у яких ще більший хаос ніж у мене. Головне, щоб фільм вийшов цільним, нам постійно кажуть спочатку починати просто, і я насправді з цим згодна. Доволі часто на фестивалях я бачу фільми з «хаосом», а по факту там набір кадрів: око, вогонь, сльоза, могила, квітка. Цей хаос може щось значити для автора, але глядачу це зрозуміти неможливо. Не треба боятися показати щось просте, бо якщо воно гарно зроблене, воно буде працювати.

– Чи є плани для наступних фільмів? Очікувати драму/трагедію?

– Наступний фільм вже на останніх етапах предпродакшену! Теж комедія, але тепер вже з діалогами, кольором і більшим хронометражем! В неї я багато, що вклала, тому, сподіваюсь, вона вийде достойною, тепер сюжет я взяла з власних снів. В них я постійно тікала з весілля, а за мною хтось гнався. Тема серйозна, але без іронії до неї підійти неможливо, тому трагедію чекати не варто… Можливо, я і зніму колись драму, але точно не найближчим часом, зараз я не зможу не впихнути хоч один жарт у свій твір. Вся драма в нашому житті насправді доволі проста і смішна, я люблю підходити до цього під таким кутом. Плюс, я не хочу, щоб на моїх фільмах люди тільки плакали, фільм має бути наповнений життям, щоб глядач відчув і шок, і щастя, і сум. Якщо всю картину персонаж горює і очікує від мене того ж, я починаю ненавидіти цей фільм.

– На завершення – уявімо, якби твій творчий процес був персонажем, хто б це був, або як би ти його охарактеризувала? 

– Це була б зла і хвора чіхуахуа без однієї ноги і з величезними зубами. Одночасно дуже немічна і дуже амбіційна. Адже бюджети у нас маленькі і досвіду в цій сфері дуже мало. Кожен в команді паралельно ще вчиться, або працює, або і те, і інше.

Але у всіх горять очі і це допомагає таким фільмам виходити в світ. Тому ця чіхуахуа ніяк не може померти, попри свої вади!

Інтерв’ю проводила
Мельничук Поліна,
студентка 2 курсу кафедри кінознавства