Дайджест Прологу – 2025

Поки хтось досипав вдома після вечора у «Вавілоні» Будинку кіно, інші або йшли по кавупісля першого перегляду ігрових стрічок, або з сонними очима на відкриту розмову до паніВалерії Сочивець – продюсерки, режисерки та сценаристки, засновниці ТО «Сучасне українськекіно», а також членкині журі «Прологу».

Хоч публіки було і небагато – прийшли лишезацікавлені.

Ми почули про кіновиробництво з усіхсторін: як із творчої сторони, так і з бюрократичної. Чому ні в якому разі режисер не повинен брати на себе зобов’язання продюсера? Як режисеру шукати продюсера? Або як можнаразом почати проєкт, прочитавши ваш сценарій ізатягнувши продюсера до «Макдональдса»? 🙂

Скільки б про це не говорили, питання, звісно, не закінчуються: про гроші, про натхнення, про пошук себе та як не загубити себе в «гіблих» проєктах, які тобі нецікаві. Та, звісно, – що робити після університету?

Про все це ми говорили з Валерією, яка дужевідкрито відповідала на питання кожного. Поділилася своїм досвідом як багатогранналюдина з великим шляхом, кажучи з посмішкою: «Коли я продюсую, завжди кажу, що це я набираюся досвіду у режисерів, щоб потімтворити своє».

Поки на вільній розмові кіношники закидали Валерію питаннями, у Червоній залі тим часом проходив показ «Довбуша» та зустріч з Олесем Саніним. Це стало логічним підкріпленнямнастрою робіт студентів, насичених увагою та турботою до нашої культури та людей – як у документальних стрічках, так і в ігрових.

5-й блок документальних стрічок став саметаким нагадуванням. Розповідаючи про досвід, втрати, життя під час війни та можливість жити, турбуючись про свою сім’ю, людей поруч, наших чотирилапих друзів та, звісно, нашу ідентичність.

Плавно відпочивши після ігрового кіно та перерви, 6-й документальний блок, який особистомене вразив, приніс нам історію людини, яка вірить – нашого пораненого військового у «Ковчезі» Івана Колотухіна; «Бронза» –  розповідьпро видатного художника та скульптора КиєваВолодимира Щура, роботи якого, якщо прибратиз вулиць, вже не будуть місцями з наших спогадів; та «Оператор» – спогади оператора Анатолія Хіміча та його думки про кіно й не тільки.

Ігрові роботи цього дня були візуальнонасиченими, сміливими та все відвертішими. Від яскравої «Амадеї» – смішної та експресивної стрічки Алли Ульянової про конфлікт усередині: ким ти справді хочеш бути та заради кого, –  до тихої та ніжної роботи «Інтерлюдія» Вероніки Воловик, стрічки без слів, що працює з музикою та звуком. Це помітно в усіх ігрових блоках цьогодня. Як і «Амадеї», головна героїня якої, заплутавшись і не знаючи, куди йти далі післявідмови у наборі в оркестр, знову бачить перед собою Моцарта – як у дитинстві, коли вчила ноти. Тепер цей уявний друг підштовхує її до імпульсивних дій.

Також вразила стрічка «The Visitor» Яни Петрикової – візуальна вправа зі світлом, джазовата стильна, за мотивами картини Жоржа Фішефе «Au café théâtre».

Найприємніше між переглядами – цеспостерігати за життям між кінозалами й хола́ми: чути розмови за сигаретою біля входу про щойнопереглянуті роботи колег, швидко їх тушити та бігти далі на кіно.

Це, у першу чергу, про нові знайомства, можливість ділитися досвідом, вчитися в інших і бути маленькою частинкою великого.

І в кінозалах світло згасло, бар Будинку кінопоступово спорожнів, музика в холі стала тихішою, доки не стихла зовсім.

А кіно чекає на нас знову наступного дня.

Кольори четверга

Фестивалі мовчать, поки їх не змусять говорити. Але цей четвер змусив «Пролог» не просто говорити, а перебивати самого себе, змінюючи теми, інтонації та настрій кожні пів години.

Бути пресою в такий день — це намагатися вхопити суть, коли навколо тебе все змінюється зі швидкістю 24 кадри на секунду, а ти вже стоїш із кавою, гарячішою за твою мотивацію. Трохи сонний, трохи зухвалий, ти стартуєш у день раніше за всіх, і він одразу перестає бути звичайним, адже сьогоднішній обіцяє бути особливо насиченим і унікальним!

Поглянувши зранку на розклад, ми зрозуміли: перерви тут існують лише номінально, суто для того, щоб перебігти з поверху на поверх. День рвався від щільності подій. З 11-ї ранку і до пізнього вечора фестиваль працював як налагоджений, але безжальний механізм.

Ми стрибали з віртуальних мостів із іноземними кіношколами прямо в реалії українського держфінансування, а з комедійних «Уроків толерантності» Аркадія Непиталюка, у напружену тишу документальних блоків. Синя зала, Червона, Блакитна, Мала — маршрут між ними до вечора можна було проходити із заплющеними очима. Тут поруч ходили студенти, викладачі, композитори та режисери, а жанри змішувалися в один суцільний потік: від коротких нових «хвилинних» форматів, до довгих розмов про музику в кіно. Коли цей калейдоскоп облич і екранів нарешті стабілізувався в єдиний ритм, стало зрозуміло – саме так і виглядає пульс фестивалю.

Залишалося тільки видихнути, допити вже охололу каву і сказати собі: Камера… мотор!

Привіт із Польщі

Старт нашого фестивального забігу відбувся об 11:00 у малій залі. Людей, чесно кажучи, було небагато – вочевидь, для творчої тусовки ранок четверга починається значно пізніше. Але ті, хто все ж таки дійшов, отримали навіть більше, ніж розраховували. Замість офіціозу вийшла класна, майже приватна розмова.

На зв’язку з нами була Анна Дубіна, студентка 2 курсу режисури Warsaw Film School. І якщо ви думали, що навчання в Європі це суцільна теорія, то Аня швидко розбила цей стереотип. Найцікавіший інсайд стосувався навчальної програми, виявляється, найскладнішим предметом у них вважаються… уроки еротики. Це не жарт. Анна пояснила це з професійної точки зору: зняти відверту сцену так, щоб це було красиво, виправдано сюжетом і не виглядало вульгарно — це чи не найважчий виклик для режисера.

Трохи пройшлися по «кухні» кіновиробництва. Анна розповіла про реальні можливості для студентів, школа може виділити фінансування на власний проєкт до 20 000 злотих. Сума серйозна, тож мотивація креативити там шалена.

Також розібрали мовне питання, це чистий факт для тих, хто планує вступ. Система проста – якщо хочеш навчатися безкоштовно, мусиш досконало знати польську мову. Англомовний курс, на якому навчається сама Анна, доступний лише на платній основі. Тож вибір за абітурієнтом.

Фінальним акордом зустрічі став перегляд її короткого метра «Brother». Як на мене, ідеальний розігрів перед насиченим днем. Рухаємося далі!

Чотири стіни, холод та ексклюзив від Непиталюка

Це був момент, коли фестивальний графік почав показувати зуби, події накладалися одна на одну, тому довелося тікати з одного івенту та вмикати режим спринтера і перебігати в ервону залу. Вона, до речі, зустріла нас справжнім випробуванням на стійкість, там було неймовірно холодно, тож зігріватися довелося виключно емоціями від фільму, бо на екрані йшли «Уроки толерантності», а одразу після – Q&A з режисером Аркадієм Непиталюком.

Він одразу зазначив цікаву річ – попри те, що зала часто вибухала сміхом, для нього ця історія, по суті, не є комедійною.

Окремо зупинилися на візуальній частині, адже знімати в замкненому просторі – це ще той квест. Група працювала буквально в чотирьох стінах, і щоб картинка не давила одноманітністю, Аркадій поставив перед командою амбітне завдання – зробити так, щоб кожен куток кімнати став пейзажем. І це спрацювало завдяки крутій роботі команди тісноти в кадрі не відчувалося.

Ну і ловіть ексклюзив, який він розповів спеціально для нас: ідея фільму народилася не в сценарній кімнаті, а на Подолі, в Goethe-Institut. Саме там Аркадій потрапив на літературні читання на тему ЛГБТ, які й стали тим самим поштовхом для створення стрічки.

Німецька кіношкола

Далі за курсом конкурсна програма кіношкіл світу (Блок 3). Ми повернулися до Синьої зали, яка за ці дні стала вже рідною – серйозно, 80 відсотків усіх показів проходять саме тут.

Показ студентів німецького Film University Babelsberg почався з великої фестивальної паузи, півгодинної затримки, але це класика. Сама програма вийшла симетричною — стартували з анімації, нею ж і закінчили. Але абсолютний діамант блоку, заради якого варто було чекати, це «My Grandmother is a Skydiver» Поліни Піддубної. До речі, фільм є учасником програми La Cinef Каннського кінофестивалю.

Якщо описати його в трьох словах, то це війна, невагомість і пам’ять. Це анімаційна документалістика, діалог онуки з бабусею крізь час та простір, де одна стрибає з парашутом у мирному минулому, а інша шукає опору під час війни. Було дуже сильно. Але далі ми перепочинемо. Ви ж не забули про каву, про котру я писала у прологу «Пролога» ?

Ігрові фільми блок 8

Тут сталося цікаве розгалуження смаків – мого та аудиторі

За рівнем шуму в залі перемогла «Залежна троянда» Ріни Пономаренко — овації були найгучнішими. Але свою особисту золоту статуетку цього вечора я віддаю зовсім іншому фільмові. Беззаперечним фаворитом для мене став «Лід нескінченності» Любові-Марії Карпів. На мій погляд, це одна з найсильніших робіт блоку. Окрема повага за звук – музика там створює майже трансовий ефект завдяки сміливому прийому, одночасному поєднанню двох саундтреків. Цей аудіальний шар буквально заворожує.

Дотик до історії: Сергій Борденюк про НСКУ

О 17:00 у затишній блакитній залі відбулася зустріч, яка була схожа на щиру, теплу розмову з досвідченим наставником. Голова НСКУ Сергій Борденюк присвятив час розповіді про Національну спілку кінематографістів України.

Це був чудовий екскурс, наповнений повагою до минулого. Борденюк ділився історіями про те, якою була діяльність Спілки раніше. Це була потужна, центральна сила, що формувала кінематографічний ландшафт країни. Він нагадав про великі традиції, закладені метрами. Далі розмова перейшла до сучасних викликів, але в дуже конструктивному руслі. Борденюк пояснив, як трансформувалася діяльність Спілки зараз. Вони стали тим важливим містком між спадщиною та сьогоденням, виконуючи роль берегинь історії та підтримки. НСКУ сьогодні – це жива платформа для обміну досвідом.

Але найважливішим моментом, який зігрів усю аудиторію, була його оцінка. Борденюк із великою гордістю наголосив, що найбільше його надихає нове покоління кінематографістів. Він щиро пишається молодими режисерами та студентами, їхньою відданістю та ентузіазмом, котрі працюють в умовах війни.

42 причини чому. Чому хвилина — це майбутнє

Після ґрунтовної, але теплої розмови про історію кіно, нас винесло на найочікуванішу подію вечора. 18:15… Знову синя зала. Місце, де розгорнулася справжня кінематографічна революція. Конкурсна програма «Хвилина»!

Можна сміливо сказати, що цей блок зібрав найбільшу кількість глядачів за весь час XXI фестивалю. Це новий, унікальний формат, який довів – щоб вразити, не потрібен довгий хронометраж,Рові достатньо шістдесяти секунд. Ударна доза кіно.

На екрані 42 фільми, і це була концентрована, шалена енергія. Студенти увійшли в режим «менше — це більше». Тут були і драми, і сміливі експерименти, і чисте мистецтво спостереження та сміх, багато сміху.

Але справжній фестивальний фокус-покус стався завдяки студенту-кінознавцю 1 курсу, Артему Голубєву, поза межами фестивалю. Автор фільму «Вихід людей з метро Лівобережна у Києві» оголосив власний конкурс на найкращий відгук. Ніяких пафосних журі – відгуки оцінюватимуть шановні чергові Інституту екранних мистецтв університету Карпенка-Карого. Три призові місця — і це піца, не іронічно, найкращий приз для студента, адже кіно має бути близьким до народу (і до хорошої їжі). А кращий відгук за версією барменів Будинку кіно отримає легендарний коктейль «Біг Лебовські», підтвердження моїх слів про ідеальний  приз для студента.

Звісно, перерахувати всі 42 стрічки — це занадто. Але варто виділити ті, що залишили найяскравіший слід. Особисто мене найбільше вразили: «Білий попіл» Анни Коваль, експериментальний «Конфлікт» Валерії Царенко, метафоричний «Чому револьвери не плачуть» Юрія Позняка,  іронічний «Не заздри» Івана Мельнікова, медитативний «У його безмежжі» Таїсії Федоренчук, комедійний «What`s in the box» Кирила Солощенка та філософська «Смерть» Ольги Савченко.

Але! Цей формат неймовірно унікальний, і кожен з 42 фільмів заслуговує на вашу увагу. «Хвилина» — це доказ того, що українське студентське кіно сьогодні це швидкість, креатив і, звичайно, дуже голодна публіка.

Тривога, документалістика та музика. Як завершився день?

Якщо ви вже втомилися від тексту, вибачте, але запевняю, ми вже на фініші.

Під кінець дня фестиваль знову пішов у рознос для мене, знову дві програми паралельно. Але я не жаліюся, а аплодую потужності фестивалю цьогоріч. О 19:00 нас чекав майстер-клас композитора Микити Моісєєва, який через повітряну тривогу перенісся, а пізніше стартував у кафе, хоча за десять хвилин знову відбулося повернення до малої зали. Хаос, але непереможний.

Моісєєв провів, без перебільшення, максимально потужну лекцію про музику в кіно. Тут була справжня база і практичні інструкції, які не знайдеш у підручниках. Він не просто говорив про натхнення, він розповідав, як працювати зі звуком, як вбудовувати музику в історію. Та навіть привів всю свою родину.

Особливо цінним був його акцент на роботі та дисципліні. Він підкреслив, що муза просто так не прилітає, вона вимагає підготовки та зусиль. Поговорили навіть трохи про штучний інтелект. Ця лекція стала справжнім подарунком, особливо для майбутніх звукорежисерів.  І найголовніше – він передав нам QR-код на свою презентацію, тож знання не згорять.

Поки ми занурювалися у формули звуку, поруч фінішував документальний блок. Я встигла на останні, але сильні стрічки «Історія на шкаралупі» Людмили Ватрич, та «Жінки у війні» Єлизавети Нікітенко. Останній фільм про жінок військових та інтерв’ю військової Алли Бублик став емоційно важким, але чесним фіналом дня, розповідаючи про гендерну дискримінацію.

День завершився з багажем практичних знань від композитора та глибокою рефлексією над документальною реальністю. Я знову видихаю, на цей раз вже кажучи: Камера… Знято!

Але це ще не кінець! Адже в барі «Вавилон» Будинку кіно лунають звуки келихів. Напружений день завершено, час заслуженого відпочинку. Побачимось завтра

Кульмінація “Прологу”

Останній повноцінний день цьогорічного “Прологу” перед підсумковою суботою. Завершальні перегляди програм, зустрічі з гостями та хвилювання перед оголошенням результатів цього ярмарку молодих кіноталантів. П’ятниця в повсякденному житті – більш розслаблений день, однак на цьому “Пролозі” – це нон-стоп, гра на виживання: або ти – “Пролог”, або “Пролог” – тебе! І виграти можуть тільки найстійкіші, загартовані попередніми днями, до яких… я не відношусь.

Першими на порядку денному були другі режисери. “Хоч десь вони будуть першими”, – мабуть, подумав укладач розкладу на цей день. Майстер-клас, що мав познайомити студентів із містичною професією другого режисера, проходив в Малій залі в затишній атмосфері. Містична професія тим, що в їхні обов’язки, серед іншого, входить спостереження за рухом сонця під час запланованих натурних зйомок. Контролери світанків й інших природних і надприродних явищ на майданчику — от, хто такі другі режисери.

Паралельно із цим Синя зала вже дивилася на результати роботи других і перших режисерів в 11-ому блоці ігрових фільмів. 14 стрічок за годину й десять хвилин. Щоправда, більшість з них тривали менше, ніж 5 хвилин. Перед входом до зали постійно виникає вічне питання: “Ви вже скінчили чи ще не почали?”. І тільки оплески сповіщають, що зараз ідеальний час впустити світло в темний простір.

З назв фільмів у блоці відчуття, ніби відкрив підручник з давньогрецьких міфів: “Афіна”, “Персефона”, “Тілія”. Все тому, що більшу частину блоку приділено роботам майстерні Дмитра Томашпольського “Кентаврам”. Адаптації міфів розбавляли сюрні “Все, що мені лишається” Артема Жарія й “AMPHIBOLOS LITHOS” Валерія Гриша. А ще картини із не такими оригінальними сюжетами, однак дуже специфічними назвами: “ВІДОБРАЖЕНHR” та “11010000 10111111 11010000 10110101 11010001 10000010 11010000 10111011 11010001 10001111”. Всіх, хто правильно і повністю їх прочитали заслуговують на квиток на концерт гурту “100ЛИЦR”.

Не чекаючи поки глядачі прийдуть до тями після цього блоку, одразу починається добірка чеської анімації. Такого еклектичного та психоделічного видовища жодна програма не дарувала. Стилі анімації змінюються без попередження, калейдоскоп барв часто замінює хоч якийсь сюжет, а від божевілля образів стає некомфортно. Додає ефекту перебування в психіатричній лікарні та відсутність субтитрів, які змушують розгадувати сенси пісень чеською. Найунікальнішою була анімаційна короткометражка про чеську літеру “Ř”, яка читається як м’який звук “рж”, але не кожен здатен її правильно вимовляти, тому і почується ця бідолашна літера неповноцінною. За день до цього в іншій програмі вже показували стрічку про літеру “З”. Тенденція дивна, але цікава! Ідеально описує чеський блок той факт, що під час перегляду глядачів взагалі не стримувала цензура у висловлюваннях.

Наступний конкурсний ігровий блок вже був спокійніший: романтично-депресивно-метаіронічний. За милі любовні історії відповідали “Назавжди” Ксенії Жолудь і “Сиваш” Олександра Миронюка, за похмуріші драми – “Щоденник Ніни” Євдокії Сахно та “Брудний шум” Томаса Арктойського, а за життєві для молодих кіномитців комедії – “Свиня” Поліни Пасечник і студентський короткометражний фільм Кирила Солощенка із влучною назвою “Студентський короткометражний фільм”.

Останній восьмий документальний блок став пізнавальним знайомством зі створенням виробів з гутного скла, а також сучасними дизайнерами, акторками та корифеєм українського театру. А завершальний дев’ятий ігровий — складався із максимально полярних за настроєм і посилом стрічок. Від змалювання трагедії буденності у “Звичайній п’ятниці” Єлизавети Ігнатьєвої до бешкетної “Сороки на тину” Соф’ї Саляєвої та детективної адаптації “Сойчиного крила” Івана Франка у фільмі “Пастка пам’яті” Володимира Гончарова. Від такої палітри вражень й емоцій можна вибухнути феєрверком, тож час “подихати повітрям розмов” у Малій залі.

Там вже чекав на студентів Голова Держкіно Андрій Осіпов. Не наживо, а з екрана, однак гості «Прологу» вже звикли дивитися на екран. За якісь півгодини студенти змогли поставити близько 10 важливих питань. Пан Андрій в незвичному для держслужбовця легкому тоні висловився про підтримку з боку Держкіно студентських робіт, фінансування анімації, відновлення хронікального кіно, просування українських фільмів на закордонні фестивалі, видання фахової літератури та підтримку дебютних «повних метрів».

Темп розмови був пришвидшений, проте головний її посил чіткий – Держкіну необхідно чути голоси молодих кінематографістів. З цією метою Дмитро Томашпольський, що модерував подію, висловив бажання періодично проводити подібні зустрічі в Будинку Кіно. Своєю чергою Андрій Осіпов закликав комунікувати із ним напряму, вносити нові ідеї в державне агентство. На тому і зійшлися, і за мить розійшлися, бо кіно не чекає, а вже “несеться”!
Після «виринання» знову «занурення» на дві години в анімацію. Тепер українські студентські роботи, що говорять на соціальні та психологічні теми, оспівують самотність і переповідають політичну ситуацію через комах. Найбільш вражають своїм посилом і образністю «Maskfall» Катерини Біленчук і «Самотність» Максима Рогового. Дві німі роботи, серця, яких кричать на всю залу.

На завершення, сповненого анімацією, дня показали ще 20 ізраїльських мультфільмів від студії «Wild kids animation». Ця галузь в Ізраїлі довгий час перебувала в стагнації, однак протягом останніх 20 років збільшення кількості спеціалізованих кафедр сприяли розвитку і піднесенню анімації в країні. Як помітно з представлених робіт, на митців також вплинули збройні конфлікти, що дали їм пальне для висловлення своїх емоцій і вражень у власних роботах. Це споріднює ізраїльську анімацію з українською, яка так само часто звертається до рефлексії на тему війни.

Такою була ця точно “НЕзвичайна п’ятниця”. Сповнена своєрідністю, швидкістю та шаленістю. Наче той експериментальний румунський артгауз: дикий, дивний, веселий, трохи втомлюючий, з ноткою “політики” й абсолютно незабутній.

Владислав Бебешко, студент 3 курсу кафедри Кінознавства

Епілог «Прологу»: ретроспективний погляд

22 листопада кінофестиваль «Пролог» був офіційно завершений нагородженням переможців і промовою ректорки КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого Інни Кочарян. Який фестивальний тиждень передував цьому? Застосуємо улюблений кіношний метод – флешбек.

Для щоденних оглядів фестивалю вперше в його історії була створена окрема редакторська група, яка складалась з 7 студентів-кінознавців. Поліна Мельничук, яка робила репортаж з церемонії відкриття 16 листопада, відзначала велику кількість почесних гостей, серед яких перша заступниця Міністра культури України Галина Григоренко.

Варто додати, що в залі були присутні також народні артистки України Лариса Кадочникова та Алла Сергійко, заслужений діяч мистецтв України Тимофій Кохан, кінорежисер Валентин Васянович тощо. Щемною «червоною ниткою» вечору стали архівні кадри «Прологу» 1980-1990-х років із закадровим голосом Дмитра Томашпольського, на яких студенти пізнавали своїх майстрів у власному, 20-річному віці: тяглість поколінь, данина шани вчителям – це те, про що в сучасному швидкоплинному світі багато хто забуває.

В перший день фестивалю, 17 листопада, зали були заповнені глядачами. За спостереженнями кінознавця Кирила Коломійця, найбільший відгук аудиторії здобула містична драма «Відьма» режисера Олексія Риндіна – «безумовно красиво знята, змонтована, зіграна і що важливо — розказана історія». Відбулась перша творча зустріч в рамках програми «Панорама сучасного українського кіно» – режисер Денис Тарасов презентував свою історичну драму «БожеВільні». Наприкінці дня студенти-композитори організували живий простір пошуку, експерименту та щирого звучання на власному творчому вечорі.

В перший день фестивалю, 17 листопада, зали були заповнені глядачами. За спостереженнями кінознавця Кирила Коломійця, найбільший відгук аудиторії здобула містична драма «Відьма» режисера Олексія Риндіна – «безумовно красиво знята, змонтована, зіграна і що важливо — розказана історія». Відбулась перша творча зустріч в рамках програми «Панорама сучасного українського кіно» – режисер Денис Тарасов презентував свою історичну драму «БожеВільні». Наприкінці дня студенти-композитори організували живий простір пошуку, експерименту та щирого звучання на власному творчому вечорі.

Свого екватору фестиваль сягнув публічною розмовою з продюсеркою та режисеркою Валерією Сочивець. Попри не найбільшу кількість присутніх, кінознавиця Уляна Небікова підкреслювала протилежну кількість питань, які «не закінчувались: про гроші, про натхнення, про пошук себе» тощо. Паралельно відбувся показ історичного епічного фільму «Довбуш» і зустріч з його режисером Олесем Саніним. Серед конкурсних фільмів, відзначених пані Небіковою цього дня – «Ковчег» Івана Колотухіна, «Бронза» Єлизавети Сегай, «Оператор» Дмитра Маляра, «Амадея» Алли Ульянової, «Інтерлюдія» Вероніки Воловик, «The Visitor» Яни Петрикової.

Детальніше та цікавіше розповісти про 4 день, 20 листопада, ніж це зробила кінознавиця Майя Карташова, не вийде ні в кого. Глядачі «стрибали з віртуальних мостів із іноземними кіношколами прямо в реалії українського держфінансування, а з комедійних «Уроків толерантності» Аркадія Непиталюка, у напружену тишу документальних блоків». Стартував день онлайн-зустріччю з представниками світових кіношкіл, на якій студентка Варшавської кіношколи Анна Дубина розповіла про нюанси кінонавчання за кордоном і «кухні» кіновиробництва. У програмі «Панорама сучасного українського кіно» відбувся показ комедії «Уроки толерантності» та зустріч з її режисером Аркадієм Непиталюком.

В рамках програми кіношколи «Film University Babelsberg» Майя Карташова виокремила анімаційну документалістику «My Grandmother is a Skydiver» режисерки Поліни Піддубної. Найбільшу кількість аудиторії, ймовірно, за всі дні фестивалю зібрав показ програми «Хвилина», під час якого були продемонстровані 42 фільми хвилинного хронометражу. День завершився теоретично-практичним майстер-класом композитора Микити Моісеєва, автора гіпнотичної музики, зокрема, до поетичної драми «Коли падають дерева».

З притаманною йому авторською іронією описав останній повноцінний фестивальний день кінознавець Владислав Бебешко. За майстер-класом «Професія – другий режисер» презентували анімаційний блок чеської кіношколи «UMPRUM», «еклектичне та психоделічне видовище». Програма «Панорама сучасного українського кіно» завершилась показом найкасовішого українського документального фільму (до 2024 року) «ЮКІ» та зустріччю з його режисером Володимиром Мулою. В онлайн-форматі зі студентами зустрівся голова Держкіно України Андрій Осіпов, який наголосив на необхідності чути голоси молодих кінематографістів. Під завісу дня були показані 20 анімаційних фільмів ізраїльської студії «Wild Kids Animation» – як зазначив Владислав Бебешко, створених під очевидним впливом ізраїльсько-палестинської війни.

У фінальний день фестивалю відбулася жвава дискусія «Студентське кіно 2025. Температура тіла», присвячена підсумкам цьогорічного фестивалю та плануванню його наступної едиції вже з завтрашнього дня. Серед присутніх – Дмитро Томашпольський, студенти різних спеціальностей і університетів, кінокритики Олена Коркодим і Олександр Гусєв.

Учасники й організатори говорили про важливість роботи над помилками, зокрема технічними, які допоможуть підвищити рівень фестивалю вже наступного року. Щодо повернення до формату показів з розбивкою на творчі майстерні присутні не дійшли спільного знаменнику, Олександр Гусєв побачив плюси в обох варіантах.

Також була обговорена «гаряча» тема відбіркової комісії та її необхідності в подальших едиціях фестивалю. З метою створити драматургічний конфлікт («Без конфлікту кіна не буде!») з єдиним присутнім на дискусії членом відбіркової комісії, кінознавцем Олегом Зозулею, та підвищити ту саму «температуру тіла» Дмитро Томашпольський у притаманній йому експресивній манері вдався до 10-хвилинного монологу на декілька тем одночасно, врешті прийшовши до висновку, що на студентському фестивалі відбіркова комісія не потрібна (хіба що для суто технічної селекції), оскільки якщо початківцю не вказати на недоліки в межах самого фестивалю, а просто не допустити його фільм(и) до участі, то українське кіно позбавиться потенційного майбутнього генія – «Ви думаєте, я одні шедеври знімаю? У мене з 30 фільмів – 27 не шедеври». Почувши, що пан Зозуля згоден з більшою частиною висловлених тез, пан Томашпольський зітхнув і невдалі опоненти потиснули один одному руки наприкінці заходу.

Церемонія закриття пройшла без особливих ексцесів. Члени журі нарікали на надто велику кількість конкурсних фільмів (244), попросивши наступного року для кожної програми створити окреме журі.

Попри надлишок глядацьких емоцій, судді змогли винести справедливі вердикти: головний приз фестивалю у авангардного, антинаративного фільму Валерія Гриші «Amphibolos Lithos», найкращим ігровим фільмом визнаний «Скляні замки» Германа Сержанова, неігровим – «Поговори зі мною, тату» Вероніки Лях, анімаційним – «Межа» Вероніки Аювджи. У програмі «Хвилина» переміг фільм Ірини Жидкової «My Persona».

Слушно були відзначені найзріліші фільми фестивалю – «Я йду» Максима Пшеничного (приз за найкращу режисуру ігрового фільму), лаконічна, пронизлива адаптація основних меседжів п’єси Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття», та «Інтерлюдія» Вероніки Воловик (спеціальний приз «за магію кіно») – за продуманістю загальної концепції абсолютно не студентські твори.

Звичайно, що без роботи критиків жоден фестиваль відбутись не може. За найкращу студентську рецензію на конкурсний фільм Спілкою кінокритиків України був нагороджений Владислав Бебешко (рецензія «Сізіф на ковзанах» на фільм Любов-Марії Карпів «Лід нескінченності»), за найкращий репортаж дайджесту «Прологу» – Поліна Мельничук (огляди «ХХІ Міжнародний студентський кінотелефестиваль “ПРОЛОГ” відкрився!» і «Мозаїка вівторка»), обидва лауреати – члени редакторської групи цьогорічного «Прологу».

Керівник групи, магістрант Олег Зозуля, посівши 2 місце в конкурсі рецензій та отримуючи нагороди за своїх колег, наголосив, що це велика шана – здобути такі призи від своїх вчителів. Відтак, завершуючись, фестиваль, немов Уроборос, повернувся до своєї початкової точки – поваги до тих, хто тебе виплекав.