Володимир Оселедчик: «Я хочу, щоб мої учні цінували вітамінозне кіно»

Володимир Оселедчик – режисер-документаліст, продюсер, медіаменеджер, в.о. завідувача кафедри режисури та драматургії кіно і телебачення КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Виконавчий продюсер телекомпанії «Студія 1+1» (1997-2002), генеральний директор, генеральний продюсер телекомпанії «Студія 1+1» (2002-2005). Художній керівник курсу «Режисура телебачення» (з вересня 2026).

Інтерв’ю записане в рамках вступної кампанії-2026.

Ви в університеті з 1997 року. Як за ці майже 30 років змінились вступники і молодь загалом? 

Ну, говорити про якість мені важко. Тому що, навіть змінюючись як особистості, практично на кожному курсі є ядро дуже сильних людей з сильною уявою. І в першу чергу це і визначає, хто вийде з цього курсу. 

Вони стали менше читати, радикально менше. Менше дивитись змістовного продукту, тобто шукати змісти в кіно. І взагалі вони дуже складно відповідають собі на питання: «А чому я вчусь?». Вміти робити кіно – це дуже обтічне питання. Вчитись монтувати – так я завжди кажу, що для цього вам достатньо двох місяців на телеканалі «Інтер».

Ключове інше: що ви хочете побачити, що ви хочете відшукати, адже будь-який твір, будь-який кінотекст – це ваша спроба знайти те, що ви хочете побачити, а не показати, це те, що я вперто повторюю кожному.

Чому зараз на режисурі телебачення фактично більше навчають режисурі кіно? 

Тому що ефірного телебачення, як такого, великого телебачення вже не існує. Тобто немає телеканалів, які викликають одразу повагу і мрію брати участь в його створенні. Вибачте, я, напевно, трошки похизуюсь, але часи «1+1» минули.

Я думаю, що остаточно, оскільки телебачення наразі прямує вже в зовсім інший бік. Це незалежне телебачення, це люди, які створюють телевізійний продукт власноруч. Інтерв’ю, стріми, хай навіть ігри, тобто контент. А брендом, який створює контент, є сама особистість його автора. Тепер брендом є сам автор, а не телеканал.

Припустимо, туди приходить сильний менеджер…

Так у цього каналу вже глядача фізично немає. Глядач, який дивиться телебачення зараз, великі телеканали, це фактично глядач, який платить податок за власні лінощі. Йому ліньки власноруч щось шукати. А людина, яка цікавиться інформацією – знаходить її сама. Цікавиться творчими контекстами – знаходить їх сама. Серіали – те ж саме.

Немає потреби в посереднику такого рівня, яким раніше був потужний телевізійний канал. Я забув, коли я востаннє дивився, так би мовити, масове телебачення.

Ви самі знаєте, що коли телебачення лише з’явилося, усі пророкували, що воно знищить кіно. Минув час – і вже про Інтернет кажуть, що це вбивця телебачення.

І те, і те абсолютно не відповідає дійсності. Тут немає якогось взаємозв’язку. Не в телебаченні проблема, не в кіно проблема, проблема в глядачеві. Проблема в людині, яка реалізує свою потребу. А потреба в такому потоці інформації закінчилась. Ось і все. 

Що для вас важливіше при наборі курсу, при праці зі студентами – технічна підготовка чи їхній авторський погляд? 

Безумовно, здатність до авторського погляду. А технічний інструментарій – це просто ресурс. Людині легше вчитись, якщо вона володіє певними технічними прийомами, вмінням створювати сучасні аудіовізуальні тексти тим чи іншим шляхом. Але це не гарантія змісту.

Зміст залежить від іншого. Зміст залежить від розуміння і бажання розуміти оточуючий світ, людей і себе, може, навіть насамперед себе.

Ви співавтор найрейтинговішого у свій час інтелектуального шоу «Найрозумніший». Чому зараз такі проєкти неможливі або, може, не потрібні?

По-перше, вони недешево коштують. У мене було декілька проєктів, які були розраховані на Інтернет-телебачення, на спілкування штучне. Але в них немає необхідності.

В чому була особливість бренду «Найрозумніший»? Він доводив дітям, що бути розумним модно, стильно, це позитивна риса. Це не характеристика відмінника в школі, це характеристика людини, яка викликає певну повагу в соціумі. 

Чи маємо ми таку оцінку розуму зараз? Радше ні. Людина натепер соціально цінна, якщо вона має успіх в політиці, в бізнесі. Навіть попри те, що ці так звані успішні бізнесмени жахливо говорять будь-якою мовою, навіть рідною. У мене особисто це викликає активну відразу. Це просто ознака відсутності культури. 

А в «Найрозумнішому» культурна складова була обов’язковою. І тому на дітей, які приходили, було приємно дивитися, тому що вони прагнули це довести. Час цього минув. У кожного періоду свої моди, і бути розумним – не універсальна мода.

Проте все в нашому світі має свою форму рекурсії.

Дивись – був дуже цікавий період, коли, обговорюючи зі мною «Найрозумнішого», мене вразив один журналіст: «Ви розумієте, що ви кацапізуєте сучасну молодь? Вони, по-перше, говорять виключно руською мовою». Я кажу: «Так, вони говорять руською мовою, оскільки в нас міжнародна гра». Потім, коли ми звільнилися від бренду міжнародної гри, ми спробували зробити її українською мовою. 

Але справа навіть не в тім. Гру вибили з ефіру московського телебачення саме тоді, коли набирався рівень небезпеки війни, 2013 рік. Проєкт закрили всупереч всім законам авторського права, тому що ліцензія на цю програму була у мене. Але правовласники передали цю ліцензію телеканалу, назву якого я не буду оголошувати. 

Я питав: «А як так?». Заплатили гарні гроші. Ми ж знаємо, як це робиться. Що ми втратили? Ми втратили, як на мене, дуже просту річ – образ української дитини в Росії. Не важливо, що вона говорила руською мовою. Важливо те, що вона була головастою. І, до речі, більшість переможців там були наші. З Донецька. З Одеси. Зі Львова. Ми втратили цю можливість демонструвати, якими є наші діти.

Один із ваших найуспішніших учнів – Антоніо Лукіч. Ви одразу помітили в ньому новаторську жилку? Яким він був студентом? 

Він одразу розпочав шукати не форму, а змісти. В нього були чудові документальні роботи зі стокових матеріалів. У нас була така курсова тема, яку ми робили постійно – «Хронограф», тобто в цей день, багато років тому. І він якось зробив документальний нарис, етюд, про Берлінську стіну. Це було класно осмислене, класно зроблено, класно висловлено.

Це не була лише красива, комедійна, екстравагантна, ексцентрична історія. Він завжди дуже добре розумів персонажів, він знав, як їх створити з акторської точки зору. З ним було дуже цікаво працювати. Він ділився своїми змістами, чого б це не стосувалося. Це взагалі був дуже цікавий, змістовний курс.

Коли ми зустрічаємось з ними, я реально кайфую. От Антоніо приїхав, ми сіли разом моїм курсом, я слухав, як вони спілкуються. Так він не раз мене навіть цитував, попри те, що пройшло багато років. Я просто відчував шалену гордість за те, що він буде не тільки кінорежисером, він буде вчителем, вихователем, саме в такому аспекті.

Три фільми, які має подивитись вступник на ваш курс?

«Таксист» Скорсезе. Його найбільше за всіх, до речі, любив Лукіч. Це унікальний фільм. 

«Мисливець на оленів» і «Брама небесна» Майкла Чіміно, я вважаю їх одним фільмом. «Брама небесна» вважається його режисерською невдачею, крахом, який поховав копполівську компанію після 50 мільйонів бюджету. А я дивився це кіно і тихо шаленів. Від сцени катання на роликових ковзанах, від чудової роботи Кріса Крістофферсона. І коли в Венеції фільм знову показали відреставрованим, коли вони влаштували йому такий фантастичний камбек, я пищав і стрибав від радості.

Ну і ще один – всі мої студенти шалено люблять «Париж, Техас». Олеже, студенти люблять, ти розумієш, яка це приємна гордість? Вони дивляться не непотріб, а Вендерса з самого початку. Так, напевно, не обов’язково дивитися «Страх воротаря перед пенальті». Але «Токіо-га» вони дивляться всі! Як тільки його останній фільм, «Ідеальні дні», вийшов в «Жовтні», побігли всі. Вони хочуть отримати інтелектуальний зміст, смислові розуміння життя, підказки, як розуміти людину.

У Олекси [Роднянського] була класна формула: «1+1» – це вітамінозне телебачення. Так само я хочу, щоб мої учні цінували вітамінозне кіно.

Три книги, які має прочитати вступник на ваш курс?

Ми завжди з моїми студентами обговорюємо «Старий і море». Недарма Гемінгвей казав, що вся американська література вийшла з «Пригод Гекльберрі Фінна», я дуже його люблю. Фактично це пролог до «Ловця у житі» – безкінечний внутрішній монолог вуличного пацана. І почав його саме Марк Твен.

Я вимагаю від своїх студентів ознайомлення з творами, які не входять до шкільної програми української літератури. Переконаний, що для розуміння стилістики треба читати Яновського – це унікальна текстова статура. Із сучасників я дуже люблю Артема Чеха – невипадково, що один із моїх улюблених сучасних українських фільмів – «Я і Фелікс».

Яким буде ваш цьогорічний курс режисерів телебачення в сенсі методики, освітнього процесу?

Насамперед це залежить від того, якими будуть студенти. Кожен набір змінюється і педагогічна команда – я старішаю, а мої доктори мистецтва, навпаки, набувають зрілості. Зараз в аспірантурі навчаються троє прекрасних технологів, з головою, тому час покаже.

Інтерв’юер – кінознавець Олег Зозуля
Візуальне оформлення – Валерія Царенко, 2 курс ОПП «Організація кінотелевиробництва»