«За кадром мого першого Берлінале» – студентський погляд на Берлінале 2026 студентки-кінознавиці Поліни Мельничук
«За кадром мого першого Берлінале» – студентський погляд на Берлінале 2026 та досвід, що закарбується
Фестиваль, який є першим промінчиком на полі майбутнього кіноринку, дочекався всіх у лютому. Берлін почесно перетворився на столицю світового кіно. З 12 по 22 лютого тут відбувся 76-й міжнародний кінофестиваль — подія, яка щороку задає тон авторському, та зовсім (не)політичному кінематографу. У свою чергу, Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, зовсім не забавляючи темпу, дав можливість своїм студентам теж доторкнутися до одного з великої трійці, отримавши абонементи від самого фестивалю.
У мене це вийшло! Приїхавши у Берлін у лютому, здається місто таке холодне і сіре… Але тільки-тільки підʼїжджаючи забирати свою омріяну акредитацію, бачиш … Це лише фон! Від символу ведмедя до стежок до залів пронизує червоний колір. Пристрасть, небезпека, успіх, відвага, не тільки притаманні образи червоного, а це виявилось і про саме кіно.
Навіть після досвіду глядацького, досвіду організаторського на українських фестивалів, все одно, відчуватимеш різницю. Новий рівень, нові можливості та і роззявлений рот на кожному другому кроці.
Переглянути 278 стрічок та осягнути 80 країн, пройти всі зони, послухати кожен пітчинг або лекцію на будь-які кінотеми – нереально Але стояти у електронній черзі о 7 ранку – цікаво, вести бесіду зі студентами з кіношкіл Праги та Польщі (або просто людей з кожної точки світу!)- захоплююче, бачити зірок/професіоналів наживо і просити ділитися досвідом – безцінно. Підсумовуючи, не важливо який і чий показ, не важливо хто поруч і що за локація, головне цей вихід за рамки і розширення горизонту, яким би він не був. Остаточно переконуючись у силі мистецтва, кіно, як інструмент, який зміг обʼєднати.
Ще один важливий момент, який не міг не зачепити українського сучасного першопрохідця — присутність нашого кіно. Було склалося зовсім нове відчуття, що це не просто частини програм, а діалог зі світом. І як студентці, мені це дало дивне, але важливе відчуття причетності, спостереження за залою та водночас гордістю, бо результатом була перемога фільму «Сліди» (Traces) режисерок Аліси Коваленко та Марусі Нікітюк. І синтез виникатиме не раз, можна було відчути себе частинкою історії, частиною народження нового або і самому знайти це давно бажане(можливості)
Безперечно і без контрасту ніяк, але без чорного ніхто і біле не розрізнить. Це може і вперше, але вірю, що далеко не останнє. Тепер я знаю до чого тягнутися! Я бачу наші фестивалі на цьому рівні і хочу сприяти цьому розвитку. Я вірю у наших кінематографістів-початківців, це все виявляється досить реально. А найцінніше, що у нас є – це наш досвід, найефективніше, що ми можемо робити – його передати і відкрити для всіх. Лишилося не скласти ці руки і не боятися зламати цю рамку. Дякую моєму університету та підтримці моєї кафедри, за перший і незабутній досвід!
