Сторінка Карпенка-Карого

Навчався Іван Тобілевич у Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив з відзнакою у 1859 році. Проте, через матеріальну скруту, подальшу освіту не мав змоги отримати і з чотирнадцяти років почав заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала служба в різних канцеляріях –  від писарчука до секретаря міської поліцейської управи. В цей час захоплення Івана сценою було настільки потужним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися у виконанні місцевих акторів “Наталку-Полтавку”, яку знав напам’ять. Саме там він також побачив у ролі шекспірівського Отелло знаменитого темношкірого трагіка Айру Олдріджа.

У цей період життя Іван Карпович бере участь в аматорських виставах О. Тарковського, виконуючи різні ролі у п’єсах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка. На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, він познайомився з Марком Кропивницьким, і вони разом стають учасниками аматорського театрального гуртка. Саме тут, у цьому гуртку, де Іван Карпович виступає і керівником, і режисером, і актором, проявляються його надзвичайно різнопланові здібності. Працюючи над постановками п’єс  О. Островського, М. Гоголя, О. Грибоєдова, Ж.-Б. Мольера, Ф. Шіллера, І. Тобілевич починає активно публікувати літературно-критичні статті, а також стає членом нелегального політичного гуртка Опанаса Михалевича.

1870 року митець одружився з Надією Карлівною Тарковською. На жаль, проживши разом 11 років, народивши семеро діточок, дружина Івана Карповича пішла з життя. А услід за нею – й одна з їхніх дочок, Галина.

У 1883 році на сторінках альманаху “Рада” письменник надрукував оповідання “Новобранець”, підписане псевдонімом “Гнат Карий”. З цього псевдоніма згодом утворився новий – “Карпенко-Карий”, що поєднує у собі імена батька митця та його улюбленого літературного персонажа Гната Карого – героя п’єси Тараса Шевченка “Назар Стодоля”, у якій Іван Карпович грав Назара. 

Того ж року за зв’язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам І. Карпенка-Карого звільнили зі служби та незабаром на три роки заслали (потім термін продовжили) у місто Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. Там він одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М. Старицького, яка надалі весь час була поряд з ним. Відомо, що на засланні Іван Карпович працював ковалем, а згодом навіть відкрив палітурну майстерню.

“Я взяв життя” І. К. Карпенко-Карий

У засланні І. Карпенко-Карий написав і свою першу драму “Чабан” (“Бурлака”), а також низку інших п’єс: “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Безталанна”, “Наймичка”, які майже одразу ставляться його товаришем Марком Кропивницьким у трупі, що перебувала під тимчасовим керівництвом М. К. Садовського. 1886 року у Херсоні вийшов перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшла п’єса “Мартин Боруля”, що започаткувала блискучий ряд “серйозних комедій” автора. Соціальний зміст своїх творів драматург вміло поглиблював життєвими подробицями. Особливо вражали риси героїв, типажі яких автор “позичав” з єлисаветградської околиці чи навіть із власної родини.

У 1887 році, отримавши дозвіл на звільнення, Іван Карпович повернувся з родиною в Україну й оселився на своєму хуторі “Надія”. 1888 року з нього зняли гласний нагляд і він вступає до театральної трупи свого брата Миколи Садовського, а згодом – до трупи іншого брата – Панаса Саксаганського. У 1890-ті роки драматург написав п’єсу “Паливода XVIII століття”, комедію “Чумаки” та історичну трагедію “Сава Чалий”, присвячену подіям гайдамаччини XVIII століття. А у 1900 – 1904 рр. з-під його пера виходять такі блискучі  п’єси, як: “Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море”. В цей час І. Карпенко-Карий створює власну театральну трупу, і ці твори  швидко отримують сценічне життя. Цікавий факт: у Києві, на прем’єрній виставі  1901 року  “Хазяїна”  у ролі Пузиря виступив сам Іван Карпович.

Наступними роками Іван Карпович продовжує активно займатися театральною справою, аж поки важка хвороба не змусила його залишити сцену і виїхати на лікування до Берліна. Саме там,  2 (15) вересня 1907 року митець пішов з життя. Поховали його на батьківщині, поблизу хутора “Надія”.

Драматургія І. Карпенка-Карого, вражаючи тематичним і жанровим багатством, своєрідно підсумувала майже столітній розвиток українського театру, піднявши його на новий рівень. Акторський талант, організаторські здібності, художньо-критичне мислення митця не лише суттєво збагатили національну театральну культуру, а, певною мірою, пролонгували і забезпечили її входження у європейський художньо-естетичний контекст, зробили український театр його невід’ємною складовою.   

Як бачимо, у творчій особистості І. К. Карпенка-Карого органічно поєдналися практично всі напрями театральної діяльності, що сьогодні становлять основний масив навчального процесу Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Саме тому, у 1945 році, з нагоди 100-річчя від дня народження видатного українського драматурга і театрального діяча, тоді ще Київському державному інститутові театрального мистецтва було присвоєно його ім’я.

П’єси українського класика продовжують ставитись на сучасній театральній сцені, вони стали основою низки фільмів-спектаклів та екранізацій, зокрема: “Мартин Боруля” (1953, реж. О. Швачко), музичний фільм “Наймичка” (1964, реж. І. Молостова, В. Лапокниш), “Сто тисяч” (1957, реж. В. Іванов), “Хазяїн” (1976, реж. Ю. Некрасов, А. Ріпко), телеспектакль “Житейське море” (1983, реж.  Алла Бабенко, Василь Вітер).