Про нас

Історія університету

У XIX столітті, у період становлення українського професійного театру, в Україні не існувало спеціалізованих закладів, які б системно готували українських акторів. Фактично не сформувалася й окрема українська театральна школа.

Професійну майстерність українські актори здобували переважно безпосередньо в театральних трупах під керівництвом антрепренерів, які, як правило, виконували також функції режисерів. У другій половині XIX століття в Україні почали з’являтися приватні драматичні школи. Водночас у межах Російської імперії вони були російськомовними, а на територіях під владою Австрійської (з 1867 року – Австро-Угорської) монархії – польськомовними.

Українські театральні трупи, які постійно гастролювали, продовжували готувати акторів безпосередньо в процесі творчої роботи. До їхнього складу іноді долучалися люди із середньою, незакінченою або вищою освітою, а в поодиноких випадках – із професійною театральною підготовкою.

Усвідомлюючи складне становище з театральною освітою в Україні, Марко Кропивницький та Михайло Старицький свого часу відправляли своїх доньок на навчання до театральних училищ Санкт-Петербурга та Москви. Створити власну українську театральну школу в межах Російської імперії було неможливо через заборону викладання українською мовою в навчальних закладах.

Проте вже тоді формувалася ідея української театральної школи – як важлива передумова її майбутнього становлення та розвитку.

За особистої участі та підтримки видатного українського театрального діяча Михайла Старицького (1840–1904) великий український композитор Микола Лисенко (1842–1912) у 1898 році порушив перед царською владою питання про створення у Києві не просто музичної, а музично-драматичної школи. 5 березня 1899 року Міністерство внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі затвердило статут школи.

Через відсутність необхідного фінансування її відкриття відбулося лише через п’ять років – у вересні 1904 року. Кошти на заснування школи були зібрані наприкінці 1903 року українською громадськістю з нагоди 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка (спочатку ці кошти призначалися для придбання композиторові дачі під Києвом).

Під час ювілейних урочистостей громадський діяч і кооператор Микола Левитський (1859–1936) запропонував прихильникам таланту Лисенка спрямувати зібрані кошти на відкриття в Києві музичної школи. Саме так і було реалізовано задум композитора. Для школи Микола Лисенко орендував приміщення в будинку професора-психіатра Івана Сікорського на вулиці Великій Підвальній (нині – Ярославів Вал).

Керувати драматичним відділом школи запросили Марію Старицьку (1865–1930) – племінницю Миколи Лисенка, доньку Михайла Старицького та вихованку театрального училища Московського філармонійного товариства. Відома на той час актриса стала театральною педагогинею і присвятила цій справі все подальше життя.

Спочатку драматичний курс формально мав російськомовний статус, однак Марія Старицька свідомо добирала молодь, яка знала українську мову, і спілкувалася з учнями саме нею. Від 1907 року на драматичному відділі діяли російський та український акторські курси, український курс очолювала Марія Старицька.

Після смерті Миколи Лисенка у 1912 році школа отримала його ім’я. Її драматичний відділ об’єднав відомих акторів, режисерів і педагогів. Тут викладали сценічну гру, декламацію, режисуру, міміку, фехтування, танець, грим, історію драми та культури, психологію, естетику й іноземні мови. Навчання тривало спочатку чотири, а згодом три роки.

Упродовж 1904–1918 років на драматичному відділі навчалися майбутні видатні діячі українського театру – Олімпія Добровольська, Поліна Самійленко, Поліна Омельченко (Нятко), Олексій Ватуля, Марко Терещенко, Борис Романицький та інші актори, режисери, драматурги й театрознавці, чиї імена увійшли в історію української сцени.

У 1916–1917 роках учні школи долучалися до театральної студії Леся Курбаса, на базі якої виник «Молодий театр» – новаторське явище в історії українського театру.

Після падіння царського режиму та проголошення української державності постало питання про офіційне визнання школи як закладу вищої мистецької освіти. Підготовчі заходи розпочалися ще у 1917 році, за часів Української Центральної Ради. У 1918 році директорка Музично-драматичної школи імені М. Лисенка – Мар’яна Лисенко подала заяву про її реформування у Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, який мав надавати завершену художньо-технічну освіту.

На підставі заяви, проєкту статуту та навчального плану школи Головне управління мистецтв і національної культури Міністерства освіти Української Держави підготувало законопроєкт «Про перетворення Музично-драматичної школи імені М. Лисенка на Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка з програмою і правами консерваторії».

2 вересня 1918 року цей законопроєкт за № 180 затвердив Головноуправляючий справами мистецтв і національної культури Петро Дорошенко. Водночас до остаточного затвердження Радою Міністрів Української Держави справа не дійшла. Попри це, документ став важливим етапом у процесі перетворення приватної школи на заклад вищої мистецької освіти.

У 1919–1920 роках ректором Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка був Фелікс Блуменфельд (1863–1933) – відомий музичний діяч і педагог.

Після падіння Гетьманату 14 листопада 1918 року уряд відновленої Української Народної Республіки продовжив підтримувати Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка. 17 січня 1919 року Рада Міністрів УНР ухвалила постанову про виділення 72 тисяч карбованців на одноразову субсидію інституту на друге півріччя 1918/1919 навчального року. Чи встиг заклад отримати ці кошти до зміни влади в Києві, невідомо.

Наприкінці лютого – на початку березня 1919 року нова влада задовольнила прохання інституту про надання кращого приміщення. Заклад переїхав із вул. Великої Підвальної, 15 на вул. Велику Володимирську, 45 (нині – Будинок учених Національної академії наук України).

Подальшому розвитку інституту перешкоджали політична нестабільність, економічні труднощі та реквізиція майна під час денікінської навали на Київ. Лише з 1922 року Народний комісаріат освіти УСРР почав системніше підтримувати інститут фінансово. Того ж року заклад отримав приміщення на вул. Хрещатик, 52, яке орендував у міської влади. Навчання залишалося платним, однак у 1924/1925 навчальному році 83% студентів із робітничих і селянських родин були звільнені від оплати.

Розвиток українського театру після революційних подій 1917 року значно посилив потребу у професійних акторах і режисерах. У ці роки зростала кількість студентів українського акторсько-режисерського курсу, а до викладання долучалися провідні майстри української сцени.

У 1920–1924 роках Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка очолював А. К. Буцькой – український музикознавець, композитор і педагог.

У 1922/1923 навчальному році при інституті під керівництвом Леся Курбаса працювала група акторів, на базі якої було створено Мистецьке об’єднання «Березіль» та Київську студію «Березіль». Її учасниками стали переважно студенти старших курсів драматичного факультету.

Згодом педагогічний склад студії «Березіль» увійшов до штату інституту, а Лесь Курбас очолив український відділ драматичного факультету. Відтоді навчання студентів було тісно пов’язане з діяльністю нового українського реформаторського театру, а самі студенти брали участь у роботі «Березіллі», який згодом перетворився на професійний театр.

У 1923/1924 навчальному році деканом драматичного факультету був П. Т. Долина, а в 1924/1925 – Г. Г. Ігнатович, обидва представники «Березіллі». Російський відділ драматичного факультету продовжував працювати паралельно, але через зменшення кількості вступників у 1926 році його було закрито.

У 1924 році в інституті розпочалася реорганізація мистецької освіти. Її метою стала підготовка не лише акторів, а й режисерів-організаторів театрального та культурного процесу. Навчальні програми було оновлено з урахуванням потреб професійного театру та розвитку художньої самодіяльності в клубах, школах і культурно-освітніх установах.

Новий навчальний план, розроблений у 1924–1928 роках, став основою для організації навчання на драматичних факультетах музично-драматичних інститутів у Харкові та Одесі. Це був важливий етап формування системної театральної освіти, яка передбачала підготовку акторів, режисерів, театральних педагогів і фахівців у сфері організації культурно-театральної роботи.

Одним із ключових принципів навчання стала підготовка режисера через актора – режисер мав досконало володіти акторською майстерністю, розуміти природу сценічної дії та вміти працювати методом показу.

У 1924–1928 роках Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка очолював видатний музикознавець Микола Олексійович Грінченко (1888–1942).

У різні роки на драматичному факультеті викладали відомі діячі українського театру: О. Л. Загаров (1918–1921), Й. Д. Стадник (1918–1919), І. О. Мар’яненко (1918–1926), О. С. Курбас (1922–1926), Г. Г. Ігнатович (1922–1926), Г. П. Гаєвський (1918–1923), Б. Х. Тяшо (1923–1926), В. І. Інкіжинов (1924–1926) – викладали майстерність актора; М. М. Старицька (1918–1930), Ф. Ю. Гаєвський (1918–1926), В. В. Сладкопєвцев (1918–1923), Д. М. Ревуцький (1920–1934) – «живе слово» (сценічну мову); В. Г. Меллер (1922–1926) – художнє оформлення вистави; О. Г. Кисіль (1918–1920), П. І. Рулін (1920–1934) – історію театру.

Важливою складовою навчального процесу стали творчі лабораторії та практичні проєкти. У 1925–1927 роках під керівництвом Й. О. Куніна на драматичному факультеті працював «Театр читця», який провів понад 50 виступів у клубах, закладах вищої освіти, військових частинах та інших установах.

У 1925 році під керівництвом викладачів «живого слова» – заслуженого професора М. М. Старицької та Ф. Ю. Гаєвського – було створено «Лабораторію художнього слова», робота якої спиралася на творчість тогочасних київських поетів. Восени цього ж року під керівництвом професора П. І. Руліна розпочала роботу «Драматургічна лабораторія», присвячена темі «Методи інсценізації». У межах її роботи аналізували вистави театру «Березіль» (до 1926 року) та театру імені І. Франка (з 1926 року), а також творчі методи М. Кропивницького та М. Старицького. У ці роки проводилися також лекції-покази режисерських робіт студентів четвертого курсу на теми «Театр Мольєра» та «Умовний театр».

У 1926 році, після переведення театру «Березіль» до тодішньої столиці України – Харкова, з інституту вибули О. С. Курбас та низка акторів і режисерів театру, які працювали в закладі за сумісництвом.

Уже наприкінці 1920-х років випускники драматичного факультету Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка працювали акторами й режисерами державних театрів, режисерами-організаторами в клубах та інших закладах художньої самодіяльності. Серед випускників 1918–1934 років – чимало визначних діячів українського театру, які згодом отримали почесні звання та наукові ступені, а саме: народні артисти України та СРСР Д. С. Антонович (Будько) та О. І. Сердюк (обидва випускники 1919 року), В. Г. Магар (1934); народні артисти України К. О. Осмяловська, Л. А. Криницька, Б. Х. Тягно (1923), Л. Ф. Дубовик, М. Т. Кононенко, П. Г. Міхневич (1925), М. Скляренко (1926), Г. Я. Янушевич (1928), З. С. Хрукалова (1929), П. Т. Сергієнко (1931), В. І. Харченко (1933). Серед випускників також – заслужені діячі мистецтв України І. І. Чабаненко та М. Г. Єсипенко (1930), заслужений діяч мистецтв Молдови Д. Т. Бондаренко та заслужений артист України С. М. Ткаченко (1928), кандидат мистецтвознавства І. О. Волошин (1930).

У 1928 році в інституті розпочався щорічний прийом на єврейський акторський курс, який тривав до початку німецько-радянської війни. У 1930 році було здійснено єдиний прийом на польський акторський курс. Його створення було пов’язане з діяльністю Польського державного театру, що працював у Києві з 1929 року. У 1937–1938 роках майже весь творчий склад театру зазнав репресій, після чого театр було закрито. Натомість у 1937 році відновився масовий прийом на російський акторський курс.

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років змінювалося керівництво інституту. Після звільнення та подальшого політичного арешту М. О. Грінченка у 1928 році ректором було призначено хормейстера С. М. Романюка, а в 1932 році його на посаді директора змінив С. П. Тишкевич-Азважинський. Обидва згодом були репресовані в середині 1930-х років.

У 1934 році на драматичному факультеті навчалися, зокрема, майбутні народні артисти України та СРСР В. М. Дальський, народні артисти України М. Ф. Покотило, Р. Г. Івицький та інші відомі діячі театру. Водночас згортання політики українізації, що розпочалася в УСРР у 1923 році, посилило тиск на українських митців і призвело до численних репресій. Поворот у державній політиці щодо української культури став особливо відчутним із кінця 1920-х років, а у 1933 році політику українізації було фактично припинено.

У 1934 році після публічних звинувачень було звільнено з посади професора інституту видатного театрознавця П. І. Руліна. Йому закидали прихильне ставлення до О. С. Курбаса, якого наприкінці 1933 року було звільнено з театру «Березіль», у 1934 році заарештовано, а в 1937 році розстріляно на Соловках, а також співпрацю з репресованим у 1930 році академіком С. О. Єфремовим. У цей період з інституту було усунуто й інших викладачів та працівників; частину з них заарештували.

1934 рік став переломним і в організаційній історії інституту. Після перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва Музично-драматичний інститут імені М. Лисенка було реорганізовано. Музичні факультети об’єднали з музичним технікумом, що функціонував після ліквідації Київської консерваторії у 1920-х роках. На цій основі було відновлено Київську державну консерваторію, а на базі драматичного факультету створено Київський державний театральний інститут.

Так завершилася історія Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка як єдиного закладу, що поєднував музичну й театральну освіту. Новостворений Київський державний театральний інститут став єдиним театральним закладом вищої освіти в республіці, оскільки музично-драматичні інститути в Харкові та Одесі на початку 1930-х років було ліквідовано.

Після реорганізації інституту ім’я О. С. Курбаса та згадки про його творчі принципи були фактично вилучені з навчального процесу, а його колишніх прихильників усунули з навчального закладу. У театральній освіті утвердилася орієнтація на канонізовану «систему» К. С. Станіславського, а будь-які відступи від неї могли розцінюватися як ідеологічно неприйнятні та мати репресивні наслідки. Реалістичні традиції українського театру корифеїв поєднувалися із засадами системи Станіславського та розвивалися в умовах утвердження методу соціалістичного реалізму. Водночас творче осмислення системи Станіславського згодом стало одним із важливих підґрунть української театральної педагогіки.

У 1934 році при Київському державному театральному інституті було створено навчальний театр, який працював до початку війни. Водночас інститут переживав серйозну кадрову кризу. Про проблеми з організацією навчального процесу свідчила стаття в газеті «Советское искусство» від 26 серпня 1936 року, де констатувався його занепад. Однією з головних причин цього була складна політична ситуація в країні, що супроводжувалася репресіями та постійними кадровими змінами.

Із середини 1930-х років і до початку війни керівництво інституту неодноразово змінювалося. Обов’язки керівника без остаточного затвердження на посаді виконували Т. Ф. Осадчий (1934–1936), І. І. Шраменко (1936–1937), В. О. Захаров (1937–1938) та І. Р. Піскун (1938–1939). Троє з них – Т. Ф. Осадчий, І. І. Шраменко та В. О. Захаров – згодом були незаконно репресовані.

У 1939 році директором інституту призначено І. І. Чабаненка, деканом – С. М. Ткаченка. До науково-педагогічного складу за сумісництвом долучилися провідні майстри сцени: Г. П. Юра (з 1936 року), А. М. Бучма та Г. М. Полежаєв (з 1937 року), В. Б. Вільнер (з 1938 року), К. П. Хохлов (з 1939 року).

У передвоєнні роки Київський державний театральний інститут підготував цілу плеяду майбутніх відомих майстрів сцени. Серед його випускників – народні артисти України О. В. Омельчук (1935), В. К. Полінська, Н. П. Доценко (1936), В. А. Данченко, В. І. Івченко (1937), Д. В. Франько (1938), О. Я. Кусенко, Ф. Г. Верещагін, Ю. Й. Березін, В. П. Дашенко, К. Й. Параконьєв, Ю. Т. Тимошенко (1941); заслужені діячі мистецтв України М. М. Карасьов (1937) та Л. А. Олійник (1940), доктор мистецтвознавства М. К. Йосипенко (1936) та інші.

У 1935 році при інституті було відкрито аспірантуру зі спеціальності «Театральне мистецтво». У 1939 році аспірантуру закінчив М. К. Йосипенко, у 1940 році – О. М. Борщаговський, М. Ф. Дібровенко та Ю. С. Іваненко, який згодом загинув на війні, залишивши низку опублікованих наукових праць.

Із початком війни у 1941 році інститут було евакуйовано до Харкова, звідти – до Саратова, а потім до Москви, де його об’єднали з Державним інститутом театрального мистецтва імені А. В. Луначарського. Художнім керівником українського відділу призначили видатного російського актора, народного артиста СРСР, професора М. М. Тарханова. Поруч із ним працював І. І. Чабаненко.

Водночас частина викладачів і студентів, які не змогли евакуюватися з Києва, продовжували навчання та працювали в Музично-театральній академії, відкритій наприкінці 1941 року з ініціативи української інтелігенції. Заклад містився у приміщенні на розі бульвару Шевченка та вулиці Пирогова, а очолив його Остап Миколайович Лисенко, син Миколи Лисенка. На початку 1943 року окупаційна німецька влада закрила Музично-театральну академію. Це стало черговим ударом по українській мистецькій освіті та культурному життю Києва в роки війни.

Чимало випускників, викладачів і студентів інституту не повернулися війни. Їхні імена викарбувані на меморіальних дошках, установлених у 60-х роках XX ст. у двох різних корпусах інституту: на вул. Ярославів Вал, 40 і на вул. Хрещатик, 52. У листопаді 1943 року інститут переїхав з Москви до Харкова, де незабаром було відновлено окремий державний театральний інститут, а влітку 1944 р. він був реевакуйований до Києва. Оскільки Хрещатик лежав у руїнах, то, незважаючи на те, що будинок, у якому працював інститут до війни, залишився цілим, у ньому заняття ще не відновилися, і тому інститут примістили у школі на вул. Маловасильківській, де він пробув до 1951 року, після чого його перевели знову на Хрещатик, 52.

Після війни інститут повернувся з Москви під дещо зміненою назвою – Київський державний інститут театрального мистецтва. У 1945 році, з нагоди 100-річчя від дня народження видатного українського драматурга й театрального діяча І. К. Карпенка-Карого, інституту присвоєно його ім’я. До педагогічної роботи повернулися провідні майстри української сцени: Г. П. Юра, А. М. Бучма, К. П. Хохлов, Л. М. Гаккебуш, С. М. Ткаченко, І. І. Чабаненко, І. О. Волошин, М. К. Йосипенко та інші.

З 1944 року в інституті розпочато підготовку фахівців за спеціалізацією «театрознавство», у 1975 році цю спеціалізацію профілізовано на ще одну: «організація театральної справи», а з 1995 р. – це окрема спеціалізація.

У 1943–1945 роках директором інституту був І. І. Чабаненко, у 1945–1946 роках – М. К. Йосипенко, а в 1947–1961 роках – заслужений артист України, професор С. М. Ткаченко. У подальшому було відновлено назву посади керівника – ректор.

У 1961 році постановою Ради Міністрів УРСР в інституті створено кінофакультет для підготовки фахівців із кінорежисури, кінооператорства та кінознавства. Так було відновлено в Україні системну підготовку кадрів для кіномистецтва, перервану після ліквідації Інституту кінематографії у 1938 році. Кінофакультет розмістили у сьомому корпусі Державного історико-архітектурного заповідника «Києво-Печерська лавра».

У 1961–1965 роках інститут очолював заслужений діяч мистецтв України, професор І. І. Чабаненко, у 1965–1968 – доктор філософських наук, професор В. О. Кудін, у 1968–1975 – доктор мистецтвознавства, професор І. С. Корнієнко, у 1976–1981 – доктор філософських наук, професор В. Ф. Безпальчий, у 1981–1983 – заслужений артист України, професор Ф. М. Баклан.

На кінофакультеті, починаючи з 1961 року, викладали В. І. Івченко, Т. В. Левчук, В. П. Небера, В. Т. Денисенко, М. К. Чорний, С. В. Шахбазян, А. И. Войтецький, М. П. Мащенко, Ю. Г. Іллєнко та ін.

У 1965 році інститут отримав приміщення колишньої економічної школи Терещенків на вул. Ярославів Вал, 40. Після ремонту в 1968 році тут розпочався навчальний процес, а також відновив роботу навчальний театр, який тривалий час не діяв. У 1986 році інституту передали нежитлове приміщення на вул. Ярославській, 17/22 для облаштування навчального корпусу. Того ж року розпочалося будівництво нового корпусу на Львівській площі, однак через відсутність державного фінансування його було припинено у 1995 році.

Важливим напрямом діяльності інституту стала підготовка іноземних фахівців. Починаючи з 1966 року і до 1990 року, щороку за спеціалізацією «Акторське мистецтво» тут навчалися громадяни Чехословацької Республіки для Українського народного театру в Пряшеві.

У 1970–1980-х роках іноземні студенти становили значну частину контингенту, особливо на кінофакультеті. Випускники з країн Східної Європи, Азії, Африки та Латинської Америки згодом ставали одними з перших професійних фахівців національного театру та кінематографа у своїх країнах.

У 1975 році на кінофакультеті на кафедрі кінорежисури започатковано профілізацію з режисури телебачення, а в 1985 році створено окрему кафедру режисури телебачення. З 1997 року факультет розміщено у корпусах Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів на вул. Щорса, 18.

Реальна підготовка акторів для національних театрів розпочалася наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. У цей період виникла ідея створення Угорського державного театру на Закарпатті, у зв’язку з чим інституту доручили здійснити набір угорської молоді з Берегівського району Закарпатської області. Перший випуск угорського акторського курсу відбувся у 1993 році, другий – у 1998 році. Підготовка була зорієнтована на формування творчого складу Угорського національного театру в Береговому. У 1996 році інститут підготував єврейський акторський курс для Державного єврейського театру в Києві, хоча задум створення цього театру згодом не було реалізовано. У 2000 році завершилася підготовка кримськотатарського акторського курсу для Кримськотатарського національного театру в Сімферополі.

У 1980–1990-х роках в інституті вперше в Україні було відкрито нові спеціалізації: «Хореографія», «Диктор та ведучий телепрограм», «Звукорежисура», «Режисура цирку». У 2003 році започатковано підготовку за спеціалізацією «Актор лялькового театру».

У різні роки акторську та режисерську майстерність в інституті викладали видатні майстри української сцени й екрана: Г. П. Юра, А. М. Бучма, К. П. Хохлов, А. М. Гаккебуш, М. П. Верхацький, М. М. Крушельницький, В. І. Харченко, В. О. Неллі, І. І. Чабаненко, С. М. Ткаченко, В. С. Довбищенко, П. Т. Сергієнко, М. О. Соколов, Д. О. Алексідзе, Д. В. Франько, О. І. Соломарський, Ю. М. Мажуга, А. Н. Скибенко, А. Є. Гашинський, І. О. Молостова, К. П. Степанков, С. В. Данченко, Б. П. Ставицький та інші.

У другій половині XX століття інститут закінчили численні митці й дослідники, які посіли чільне місце в українському театрі та кінематографі, театро- і кінознавстві. Серед них – актори Нонна Копержинська, Анатолій Скибенко, Володимир Аркушенко, Євгенія Золотова, Валентина Зимня, Віктор Цимбаліст, Еліна Бистрицька, Ада Роговцева, Костянтин Степанков, Олександр Гринько, Віталій Розстальний, Анатолій Пазенко, Марина Герасименко, Степан Олексенко, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков, Михайло Голубович, Олег Шаварський, Тамара Стратієнко, Іван Гаврилюк, Лариса Хоролець, Валерій Івченко, Богдан Ступка, Петро та Богдан Бенюки, Наталя Сумська, Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Тетяна Назарова та інші.

Серед випускників цього періоду – також відомі режисери Володимир Денисенко, Анатолій Горчинський, Фелікс Соболєв, Віктор Кісін, Павло Загребельний, Лесь Танюк, Микола Мерзлікін, а також театрознавці Лідія Білецька, Юрій Бобошко, Аркадій Драк.

Чимало випускників отримали почесні звання народних і заслужених артистів України, заслужених діячів мистецтв, а їхній внесок у розвиток українського театру, кіно та мистецтвознавства став невід’ємною частиною історії національної культури.

У 1995 році факультет кінематографії було реорганізовано у факультет кінематографії та телебачення. У 2005 році на його базі створено Інститут екранних мистецтв.

До складу Інституту входять кафедра режисури та драматургії кіно і телебачення, кафедра звукорежисури, кафедра кінотелeоператорства, кафедра кінознавства, кафедра продюсерства аудіовізуального мистецтва та виробництва, а також навчально-практичний комплекс «Karpen Co».

У 1990-х роках інститут пройшов державну атестацію (1999 рік), ліцензування всіх спеціалізацій (1997, 1999, 2001 роки) та акредитацію за третім рівнем у 1999 році і четвертим рівнем у 2002 році.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 року Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого було перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. У 2004 році Університету надано статус національного, після чого він отримав сучасну назву – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

У 1983–2003 роках ректором був академік Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Р. Я. Пилипчук, у 2003-2021 – заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор, академік Національної академії мистецтв України О. І. Безгін.

З липня 2022 року і дотепер Університет очолює доктор економічних наук, професор, заслужений працівник культури України – Інна Кочарян.

Сьогодні в Університеті працюють відомі митці, науковці та педагоги – представники провідної української театральної та кінематографічної школи.

Народні артисти України: Богдан Бенюк, Дмитро Богомазов, Олексій Богданович, Наталя Доля, Олег Замятін, Василь Ілащук, Сергій Калантай, Інна Капінос, Кирило Кашліков, Олексій Кужельний, Станіслав Мойсеєв, Володимир Ніколаєнко, Дмитро Остапенко, Леонід Попов, Алла Сергійко, Богдан Струтинський, Лесь Янчук, Анатолій Ященко.

Заслужені діячі мистецтв України: Олексій Безгін, Владислав Корнієнко, Андрій Лягущенко, Юрій Старостін, Сергій Васильєв, Олександр Клековкін, Петро Кравчук, Руслан Неупокоєв, Петро Богомазов, Сергій Буковський, Василь Вітер, Михайло Іллєнко, Валентин Марченко, Сергій Маслобойщиков, Юрій Терещенко, Андрій Мокрицький, Дмитро Томашпольський, Богдан Вержбицький, Олексій Лісовець, Олег Нікітін, Юрій Кочевенко, Вахтанг Чхаїдзе, Дмитро Богомазов, Любов Підлісна, Тетяна Михайлова, Оксана Мусієнко, Сергій Тримбач.

Заслужені працівники культури України: Василь Білан, Олена Вовк, Людмила Поляновська, Євген Стьопін, Тетяна Ялоха, Наталія Домбругова, Ольга Равлюк-Голіцина, Інга Чхатарашвілі-Петраш.

Доктори наук: Ангеліна Ангелова, Марина Братерська-Дронь, Марина Гринишина, Наталія Владимирова, Олена Александрова, Наталія Костюк, Олександр Клековкін, Інна Кочарян, Галина Миленька, Владислав Миленький, Вікторія Миколаєць, Олена Оніщенко, Галина Погребняк, Майя Ржевська.

Університет також представляють лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужені артисти України, професори, доценти та інші провідні фахівці театру, кіно і телебачення. Їхній професійний і творчий досвід є важливою складовою освітнього процесу та забезпечує наступність мистецьких традицій Університету.

Сьогодні Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого – провідний заклад вищої мистецької освіти України, у якому здійснюється підготовка фахівців за широким спектром ліцензованих мистецьких спеціальностей та спеціалізацій.

Освітня, навчально-методична, науково-дослідна й творча діяльність, а також професійна підготовка та виховання майбутніх фахівців здійснюються на Факультеті театрального мистецтва та в Інституті екранних мистецтв за денною і заочною формами навчання (за окремими освітньо-професійними програмами).

Організацію цієї роботи забезпечують Вчена рада Університету, ректорат, два деканати, кафедри, навчальний театр та навчально-практичний комплекс «Karpen Co».