“Байдужим ти не маєш права бути”: у КНУТКіТ відбувся показ літературно-музичної композиції до Дня Гідності та Свободи

21 листопада Україна вшановує День Гідності та Свободи – дату, що стала символом незламності українського народу, його прагнення до свободи, честі та національної гідності. Це день пам’яті про тих, хто постав на захист демократичних цінностей і майбутнього країни, і водночас день усвідомлення, що боротьба за свободу триває щоденно – у словах, діях, творчості й культурі. Саме тому в рамках відзначення цього важливого свята у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого відбулася особлива подія, що символічно поєднала мистецтво й сучасні реалії.

21 листопада 2025 року у камерному просторі Арт-підвалу (вул. Ярославів Вал, 40) студенти 2-Б курсу ОПП “Акторська майстерність театру і кіно” представили літературно-музичну композицію “Байдужим ти не маєш права бути (Поезія у сховищі)”.

Подія народилася з внутрішньої потреби молодих акторів говорити про те, що відчуває наша країна сьогодні: біль і втому, віру і спротив, крихкість людського життя й силу людського духу.

У форматі «поезії у сховищі» студенти відтворили атмосферу, у якій українці не раз були змушені шукати притулок – фізичний і духовний. Слова поезії перепліталися з музикою, голосами – із тим внутрішнім «пульсом життя», який продовжує битися попри будь-які темні часи.

Керівницею та режисеркою-постановницею композиції стала викладачка сценічної мови, заслужена артистка України, професор Тетяна Кобзар, під чиїм наставництвом студенти зуміли створити глибокий, проникливий емоційний простір. Це був не просто виступ – це був діалог зі щоденною реальністю, з кожним, хто сьогодні шукає свій сенс і свою опору.

У багатоголоссі студентських виступів цього дня прозвучала ціла карта людських почуттів – від тихої особистої сповіді до гострого громадянського болю. 

Особливого звучання набули класичні та модерні поетичні інтонації. Ігнатенко Анжеліка звернулася до вічного – до 94 сонета Вільяма Шекспіра, у якому піднімається тема людської непостійності та зради. Її виступ став своєрідним тональним вступом до подальшого вечора, адже відразу після нього прозвучала сучасна, гостра лірика: Тимошенко Марія емоційно й небайдужо прочитала «Почалась не весна» Максима Кривцова, передаючи нинішній час, що навчив нас чути сезонність інакше. Поруч із цими настроями постала й сувора саморефлексія – Железкова Поліна виконала твір Дмитра Павличка «Ти сам для себе слідчий, і суддя…», роблячи акцент на моральній відповідальності, яку кожен несе перед собою.

До теми внутрішнього світла та вразливості долучилася Скиба Марʼяна з віршем Грицька Чубая «Ти синім небом дивишся на мене…» – її читання було як тихий подих надії серед загальної тривоги. За нею Литвиненко Орина повернула слухачів до потужної класичної традиції, прочитавши безсмертний текст Тараса Шевченка “Мені однаково чи буду…”, у якому знову й знову звучить питання про роль людини в долі свого народу.

Громадянська поетика продовжилася у виступі Семко Софії, яка виконала «Монархи» Василя Симоненка – гострий, сміливий протестний твір, що й сьогодні звучить надзвичайно на часі. Цю емоцію підхопила Кондратюк Марія, читаючи «Вір у мене» Анастасії Дмитрук – текст про силу підтримки й внутрішню незламність. Іншу грань війни і людської пам’яті розкрив Дяченко Ян у виконанні твору «Бачу сон…» Бориса Гуменюка, де сон і реальність змішуються у спільній тузі за втраченим.

У філософський і водночас біографічний вимір провів глядачів Костиря Максим, прочитавши Василя Стуса «Мені здається, що живу не я» – проникливе зізнання, у якому життєвий шлях поета проступає крізь текст. Поруч із цією складною внутрішньою інтонацією постала Богданова Олеся, що виконала твір Марини Пономаренко «Триматися за порожнечу» – поезію про безвихідь, але й про дивну здатність людини триматися навіть тоді, коли здається, що триматися вже нема за що.

Світла й тепла нота з’явилася у виступі Мазур Софії, яка прочитала «А ти сій квіти…» Людмили Маріної – текст, що закликає вирощувати надію навіть серед руїн. Цей мотив світового болю і водночас світової відповідальності підкреслила Гудир-Порицька Анастасія у прочитанні поезії Галини Крук «Усі ми, Європо, так глибоко стурбовані…».

До кульмінаційного блоку доєдналася Табацька Анничка з твором Юлії Іллюхи «Хай сьогодні ніхто не помре» – поезією, яка звучить як майже молитва. У цю тональність органічно вплелася Водолаз Богдана, прочитавши Василя Стуса «У цьому полі, синьому, як льон» – надзвичайно образний, ніжний і водночас сильний текст про землю, небо й долю України. Фінальним акордом у цьому ліричному колі став виступ Корецької Софії, яка виконала вірш Грицька Чубая «Із усіма сміятися і плакати», ніби підсумовуючи головний сенс вечора – спільність людських переживань.

Завершуючи подію, ректорка Університету Інна Кочарян висловила щиру подяку студентам і викладачам за те, що вони піднімають важливі й тривожні, але надзвичайно потрібні теми, наголошуючи: мистецтво – це не втеча від реальності, а спосіб її проживання й перетворення. Їхня робота, підкреслила ректорка, є частиною великої культурної місії Університету – формувати думку, чутливість і відповідальність молодого покоління.

Організатори:
режисер-постановник – Тетяна Кобзар
звукове забезпечення,  фото та відеозйомка – Максим Блохін
світлове забезпечення – Максим Мітюхляєв

Мистецтво не мовчить — і саме тому “байдужим ти не маєш права бути”