7 питань до Володимира Прилуцького та Аліка Дармана, які отримали спеціальну відзнаку “Кіноколо-2025” за досягнення
Нещодавно Національна премія кінокритиків “Кіноколо” вручила свої нагороди. Спеціальну відзнаку за досягнення отримали двоє кінокритиків — Володимир Прилуцький та Алік Дарман за свою роботу із дослідження і популяризації кіноархіву студентських фільмів КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого, віднайдення архівних фільмів 1930-х, а також за відеоінсталяцію “Архів у війні”. Як розповідають автори, загалом за цей час їм вдалося дослідити близько третини всього архіву.
1. Як та чому виник інтерес до студентського архіву Карпенка-Карого?
Володимир Прилуцький: Він виник насправді дуже раптово і від того не менш органічно: шукали місце, де можна було б щось робити, а знайшли цей архів, про який не дізнались би, якби не шукали.
Алік Дарман: Я б додав, що в якийсь момент прийшло розуміння, що у дуже атмосферному місці з дивовижним персоналом найважливіше — це архів. Фільми, які майже ніхто не знає. Плівка, яку майже не чіпали. Це скарбничка і неоціненна кіноспадщина.
2. У якому стані цей архів, чи хтось ним займався раніше? Яка доля цих робіт?
Володимир Прилуцький: З технічної точки зору — не найкращий стан, але не хотілось би називати його жахливим. Такі речі, як архів, особливо якщо мова йде про плівки, люблять системність, зокрема в технічному забезпеченні.
Якщо говорити про дослідження — ним не займались. Популяризувати цю спадщину і досліджувати почали ми. Нам також відомо, що кілька разів “Довженко-Центр” просив для своїх підбірок деякі плівки впродовж 2010-х років.
Алік Дарман: Володя добре відповів.
3. Що для себе відкрили нового?
Володимир Прилуцький: Люди, які там працюють. Які все життя працювали з плівкою. В архіві збереглись плівковий проєктор та монтажні столи, нас навчили ними користуватись. Через це, зокрема, робили плівковий кіноклуб.
Якщо говорити про матеріал, то можна сказати що весь матеріал насправді. Про 90 % фільмів ні ми, ні хтось інший не чули. Це унікальна колекція.
Алік Дарман: Це неможливо описати декількома реченнями. Понад 60 років становлення, розвитку і занепаду української кіношколи. Коли вчиш історію українського кіно, студентські фільми залишаються поза контекстом. Хіба що умовний “Злодій” Балаяна введений у цю лінію розвитку українського кінематографу. А для нас відкрито все: історії, теми, контексти, міфи — але на плівці. Майже все, що ми побачили в архіві, було новим.
4. Чим взагалі для вас є кіноспадщина? Щоби ви вклали в це поняття?
Володимир Прилуцький: Важлива і невід’ємна складова культурної спадщини. Окрім самих стрічок все, що пов’язано з кінопроцесом, професійним чи аматорським, від вихідних матеріалів фільмів до усних свідчень.
Алік Дарман: Мені здається, в Україні тільки формується якась адекватна робота з культурною спадщиною, зокрема кіноспадщиною. І для мене це абсолютно все, що пов’язано з історією українського кіно: від архівних фото до міфів, які передаються усно в стінах умовного Будинку кіно. І треба сотні рук, які розгребуть архіви та знайдуть втрачені чи забуті речі, а потім — десятки кінознавців, що опишуть це.
Якщо в майбутньому експерти вирішать, що щось із цього не є кіноспадщиною та не потребує зберігання чи нашої пам’яті, то так тому і бути.
5. Як ви розцінюєте інтерес до українського кіно, що було зроблено раніше? У статті Аліка на “УП. Культура” він говорить про ностальгію, а чим для вас є ностальгія, чи ви ностальгуєте та за чим? Чи можна ностальгувати за тим, чого ви не знали раніше?
Володимир Прилуцький: З кінематографом і ширше зі спадщиною це так і має бути в умовах, які ми маємо і в яких живемо. Головне – не забувати робити щось нове і в тому минулому не застрягати, а якщо вже й застрягати, то якось намагатись переосмислити.
Думаю, ностальгія притаманна, на диво, і нашому поколінню, саме якщо говорити про часи, які ми не застали й не прожили. Є навіть певний специфічний неологізм для цього. Я особисто якщо і ностальгую, то скоріше за часом, який я невідомо чи зможу прожити, зважаючи, знову ж таки, на обставини.
Алік Дарман: Якщо вже згадали мій славнозвісний текст, то я б трохи розділив ці історії. На мою думку, ностальгія — небезпечна річ у сучасному фільмі, і якщо режисер не витримає баланс, це може вбити фільм. У сучасному фільмі мені нецікаві шпроти, проте якщо я побачу шпроти в архівному фільмі, це, певно, викличе якусь емоцію. Ностальгійні артефакти повинні існувати, щоб пов’язати минуле та сучасність, а не відправити нас із сьогодення у минуле. Я, як і більшість живих людей, теж ностальгую, але залишу це при собі. А інтерес до старого українського кіно — це прекрасно, особливо якщо це не тільки українське поетичне кіно.
6. На яке кіно ви орієнтуєтеся, яке вам подобається?
Володимир Прилуцький: Останнім часом люблю дивитись фільми колег, тобто сучасне українське кіно. Інші речі здаються не такими цікавими.
Алік Дарман: Кіно формує мою особистість із самого дитинства. У підлітковому віці я став синефілом, а зараз це вже професія і головне, що є в житті. Я люблю і дивлюсь різне кіно й намагаюсь розширювати межі того, що дивлюсь. Хоча коли дивитись стає професією, то фокус — на сучасному та українському, на інше часто не вистачає сил.
7. Від початку 2022 року ми багато говорили про архіви і їхню важливість: а як ви бачите сьогодні місце та роль архівів, чи досі до них зберігається інтерес?
Володимир Прилуцький: На мою думку, для України, з усією її історичною складністю та спірністю контекстів (і це стосується не тільки кінематографу) архів не може не мати значення — це необхідність.
Алік Дарман: Мені здається, зберігається. Ну, от те ж саме “Кіноколо”, де три з чотирьох номінацій “за досягнення” були в архівістів. Нагородили до того ж менш відомих, тобто нас.
Справа не у популярності. Архіви чи кіно, зроблене з архівних матеріалів, ніколи не буде масовою історією. Воно просто повинно бути та належно підтримуватись державою. Бо коли ми боремося за збереження спадщини та важливість перевідкриття тих чи інших речей, архів є фортецею, де повинне кипіти життя.
- Джерело: Суспільне культура